Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 14

— Напевне, він був тут провідником? Провідники знають тайгу найкраще. Як Дерсу-Узала.

— Як Дерсу-Узала? — замислено перепитав Микола Матвійович. — А що, був і провідником. З кількома експедиціями ходив. Інженерів, які визначали трасу Байкало-Амурської магістралі, він водив — це я достеменно знаю. Кажуть, що сили він був дивовижної. В молодості, звичайно. Кілька разів сходився один-на-один з ведмедем. Урукопаш. Усурійських тигрів-людожерів полював. Та й молодих тигрят для зоопарків відловлював. Мужній, чесний чоловік. Такий уміє брати від тайги, але й оберігати її від легковажних людей, які живуть тільки сьогоднішнім днем, теж уміє. Що я тобі скажу? Почути від такої людини те, що ми почули, прикро. Але чоловік говорить правду.

Микола Матвійович помовчав, кілька разів зиркнув на мене краєм ока і раптом сказав:

— Не знаю, чи такий він, як Дерсу-Узала, але якби хтось колись написав про Власа Кириловича мудру книжку — могло б вийти цікавіше, ніж про Дерсу. Може, спробуєш, га?!

— Я?! — вражено перепитую Миколу Матвійовича.

— Ну, не зараз, не зараз. Коли підростеш, підучишся. Хлопчина ти допитливий — придивляйся, запам'ятовуй.

Я висунувся з трактора й озирнувся. Мені хотілося ще хоч раз побачити цю людину. Одначе побачив тільки вервечку куряви за трактором, високі модрини обабіч шляху та зграю птахів над верховіттям.

Микола Матвійович уже сказав, що під'їжджаємо до корпусів комбінату, який будували неподалік залізниці, проте я все ще озирався назад, щиро вірячи, що на дорозі, яку ми переорюємо своїми гусеницями, ось-ось знову з'явиться Влас Кирилович. Вийде з тайги, гляне на те, що ми тут наробили, й осудливо похитає головою: «Таку дорогу і так зіпсували!»

Ще у вікно бачу, що вся рівнина навпроти нашого будиночку біла. Не вірячи очам своїм, вискакую тільки в сорочці і розгублено роззираюся. Біла трава, біле каміння в низині, білі дерева понад річкою під білими горами. І лише ягоди на кущі, що дуже нагадує кущ калини, — яскраво червоні. Якісь неймовірно червоні у цій вкритій інеєм долині.

Я повертаюся до квартири, швидко одягаю куртку і в'язану шапочку й поспішаю на рівнину. Чому все взялося інеєм? Невже зима? Невже вона почалася у серпні?

Спускаюся в долину, звідки, у проміжок між деревами, видно сіру смужку річки. Схил долини став слизьким, і я одразу ж падаю, підводжуся, з'їжджаю вниз, наче невдаха гірськолижник, і знову падаю. А підводячись, бачу перед собою дві дівочі постаті, які поступово вимальовуються на тлі білої гущавини. Помітивши мене, одна з дівчат зупиняється, а друга звертає убік і біжить до селища. Ту, що зупинилася, я одразу впізнаю — це Інга. На диво, мені здається, що вона теж уся з інею. Може, це її притрусило сніжинками з гілок? Або ж я втратив здатність розрізняти предмети на цьому сліпучо-білому просторовиську?

— Валерко! — гукає Інга. — Підведися, застудишся!

Я дивлюся на Інгу, не бажаючи вірити, що чую її голос, і чомусь продовжую сидіти на вологому крижаному килимкові трави між пеньками і камінням.