Читать «ПРОЗОВІ ТВОРИ» онлайн - страница 9
Юрій Федькович
Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного; Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її! Одно за другим аж гине. Було, зійде місяць з зіроньками - Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говорять, лиш цілуються та обнімаються... Ох!..
- Марочку, серденько, а чого ти оце такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко.
- Фіялочко моя препишная! Мабіть, літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти...- та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку.- Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись.
- Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи! - промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька.
- Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,- дійся божа воля! - аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа.
А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!..
Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди - аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився.
- А який бог вас аж на нашу Волощину приніс? - питає стара.
- Та гаразд, паніматочко!
Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив.
- Пов’яжіть, паніматочко,- кажуть.- Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.
Стара така рада!
- Іди,- каже,- доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала.
- Калина бух! - до землі:
- Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце - та ліпше мені буде.
Стара мов і не чує.
- Що ти знаєш,- каже,- ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.
Присилувала, віддала.
* * *
По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів.
- Нащо мені,- каже,- посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.
Поїхали...
По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,- дарма.
Одної неділеньки сидять собі обоє - одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.
- А відки, легінь? - пита старий.- Куди дорогою?
- Буковинський,- каже.- Іду, служби шукаючи.
- Наймися в мене.
- Та добре.
- А що правиш?
- Що другим даєте, то й мені дасте,- каже.
- Згода. Просимо ж у хату.
Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається.
А молода молодичка дома умліває:
- Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце!
Він за кресаню.
- Іду,- каже,- до Черемошу глибокого - не далеко.
Вона його за ручку: