Читать «ПРОЗОВІ ТВОРИ» онлайн - страница 24

- У порядку,- каже писар, переглянувши ліварникові папери і подаючи їх дівчині назад.

- А знаєш ти, чоловіче добрий, що би я тебе радив? - каже Павун до ліварника.

- Буду чути, пане начальнику.

- Я нині повінчався, а увечір приведу молоду мою жіночку у свій двір. Але їй самій зразу скучно буде, дуже скучно, і для того я би казав, аби ти з свойов донечков при мені оселився - не яко комірник, але яко рідний мій брат. Даю тобі і окромішну хату, і всего, чого твоя душечка забажає, лиш останься при мені, друже. Як же кажеш?

Ліварник задумався і мовчав, а Павун далі говорив:

- І яке ж то твоє життя буде, світом блукаючи,- твоє і твоєй донечки делікатної, котра на міхоношу не родилась? Чи як кажеш, хороша дівчино?

- Мій батько має казати, а не я,- відповіла засоромлена дівчина.

- То ж кажи, приятелю, і не важкуй багато,- каже Павун до співака.- Зрештов, ти і сам знаєш, що твій вік немолодий і що твоїй дівчині притулку треба зовсім іншого, як бідний співак, світом блукаючи, може єго невинній дівчині дати. Світ сегодне злющий, а люди ще гірші. Для того ж не міркуй багато, друже, але подай мені руку і будьмо собі рідними братами, а твоя донечка моїй Софроні - ріднов сестров. Ну?

- Я тільки одного боюсь.

- Нічого не бійтесь, вуйку! - крикнув Юрій, як у дзвін ударив.- Я вам за слово моєго вітця шлюбую.

Ліварник подивився на Юрія пильно і, нічо не кажучи, приступив до стола і подав Павунові руку.

Увечір привели «молоду» до нової господи.

III

Кажуть люди, що є така тяжка слабість на світі, що чоловік зовсім сплячий з постелі устане - ходить, діло робить, все як звичайно, а претці нічого не тямить, бо все у твердім сні. Так се жила і Софрона у новій господі: і ходить, і робить - і нічого не тямить, неначе то тіло без душі. Говорити лиш тільки, бувало, говорить, кілько конечне треба, та й то лиш до Сені (бо так звалась дочка старого Сави Чалого, котрий на Павунове слово або, лучче сказавши, на Юрієве слово пристав і у Павуна лишивсь проживати). І щирі се люди були! Сава ворочаєсь, бувало, як апостол який, а Сеня, як той ангел настоящий, як райська пташечка, що, бувало, як день, так ніч над безталаннов Софронов розпадавсь та припадає,- а то так, що аж жаль було якось збоку дивитись!..

- Софроно, серденько, ластівочко,- каже, бувало, до неї щебетливим голосочком,- розбий твою тугу, утоли твою душечку, коли видиш, що вже не поможесь: умерлі з гробу не встають же, а коли...

- Хто умер?! Тоній? - аж скрикне, бувало, Софрона,- Він не вмер, душечка моя віщує. То лиш злі духи вигадали, аби мене мучити. Але они мене не замучать, бо я ще свого Тонія побачу! Але тогді...

О, не мороч себе порожніми надіями, моє серденько! - молить Сеня.- Бо що з того прийде? Жаль та печаль! От лучче розбий твою тугу, розваж твоє серце, пройдися, прогуляйся, то легше тобі буде. От хоть би й завтра, Михайлово чудо: люди не робя - підемо до твоей старенької неньки в гості!

- Де у мене отець, де у мене мама!? - заридала Софрона.- Они мене відцурались, закопали, а я їх!.. Але я піти з тобов піду, але піду у місто, до Чернівців; там собі погуляємо цілу днину, бо моє серденько мене туда тягне, бо моя душечка віщує, що я єго там побачу, мого сокола ясного!..