Читать «Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.» онлайн - страница 90

Натомість кару не варто визнавати метою покарання, оскільки вона є складовою змісту покарання, його ознакою. Слушним є зауваження з цього приводу Л. Ременсона, який вважає, що приписувати покаранню ціль кари означає стверджувати, що покарання має на меті покарання, тобто не має мети, а є самоціллю. Від положення «ціль покарання покарати, заподіяти страждання» лише один крок до висновку «... чим більше заподіяв страждань, тим точніше досягнута ціль покарання, тим більш повно вона виконана ...».

Виключення кари з цілей покарання аж ніяк не означає відмови від кари як одного з найважливіших елементів покарання, складових його змісту.

Кара як важливий елемент покарання є мірилом справедливості покарання і тому за більш небезпечні злочини настає і більш тяжка кара. Справедливість же покарання необхідна як для досягнення цілі виправлення, так і здійснення загальної превенції. В ім’я досягнення цих цілей одному злочинцеві необхідно призначити лише рік, іншому – чотири, а третьому – сім років. Пояснити причину визначення в конкретному випадку чотирьох, а не трьох років позбавлення волі інтересами виправлення дійсно неможливо, також це було б нез’ясовно, якби кара визнавалася метою покарання.

Отже, покарання немислиме без заподіяння страждання, позбавлення. Тому покарання завжди є карою. Саме така необхідна ознака покарання як спричинення страждання робить його карою. Це означає, що кара є змістом покарання, а не його метою.

Щодо такої мети покарання як виправлення засудженого немає єдиної думки серед фахівців. Одні з них вважають, що виправлення, поряд з карою, є самостійною ціллю покарання, інші – навпаки, не вважають виправлення самостійною ціллю покарання.

За радянських часів виправленням вважалося «перековування» засудженого з індивідуаліста в людину, здатну особисті інтереси правильно поєднувати із суспільними, володіти собою, розумно регулювати свої потреби, а не задовольняти їх за рахунок порушення законних інтересів інших громадян.

Виправлення й донині вважається чи не найважливішою метою покарання. Постановка законодавцем такої мети перед покаранням має за основу «науково» обґрунтоване положення про те, що людина не народжується злочинцем, вона стає ним через несприятливі умови життя, тому може змінитися, стати на шлях виправлення та перевиховання.

До кінця 50-х років ХХ сторіччя в теорії кримінально-виконавчого права поняття «виправлення» і «перевиховання» вважалися тотожними. В сімдесяті роки цю ж позицію усе ще відстоював І.С. Ной, у той час як інші дослідники проблеми намагалися розмежувати їх. Так, деякі з них вважали, що кінцева мета виховного процесу – перевиховання, а виправлення – проміжний етап на шляху до перевиховання, і навпаки, пропонувалося терміном «виправлення» охопити і «перевиховання».