Читать «Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.» онлайн - страница 85

Згадаймо період, коли в радянському кримінальному законодавстві термін «покарання» було замінено поняттям «заходи соціального захисту». Відмова від терміна «покарання» в законі не відображала принципових змін у поглядах на завдання кримінального права, тому невдовзі була визнана помилковою. Намагаючись визначити поняття одного з основних інститутів кримінального права – покарання, М.С. Таганцев писав, що воно є проявом того особливого стану, який виникає між злочинцем і державою у зв’язку із вчиненим злочином. З погляду злочинця покарання є наслідком того, що він вчинив, з погляду держави – мірою, яку вона застосовує внаслідок вчиненого винним діяння.

На думку Н.Д. Сергієвського, покарання є «сумною необхідністю», тому що воно, заподіюючи страждання злочинцеві, заподіює його і всьому суспільству, воно вириває із суспільства його діяльних членів, вимагає величезної витрати коштів і власних сил. При цьому він цитував всесвітньо відомого кримінолога К. Біндінга, який зауважував, що покарання – є мечем без ручки, який уражає й того, хто ним діє.

За висловом іншого відомого кримінолога Е. Феррі, історія покарання пройшла фазу примітивної відплати, релігійну фазу божественної помсти, етичну фазу (фазу середньовічного каяття), юридичну фазу (класична школа); тепер же настає «соціальна фаза», за якої покарання (санкція) слугує меті охорони суспільства. Отже, стверджував учений, кримінальне право повертається до першооснов: воно є рефлексом простого захисту, необхідності збереження суспільства.

Завдяки історії ми маємо змогу аналізувати і обирати ту чи іншу позицію щодо сутності покарання.

За певних причин вчення про покарання в теорії радянського кримінального права тривалий час не досліджувалося. Лише з середини 50-х років ХХ століття воно стало одним із найважливіших завдань кримінально-правової науки. Після відновлення в нашому кримінальному законодавстві понять «покарання» і «кара» уже ніхто не заперечував наявності у «покаранні» кари, хоча нею це поняття не вичерпувалося. Загальноприйнятою стала думка, що зміст покарання – це діалектична єдність каральних і виховних елементів. При цьому дехто з фахівців вважає, що сутність покарання вичерпується карою.

На нашу думку, визнання кари сутністю покарання зовсім не означає заперечення виховних властивостей останнього.

Отже, ми з’ясували, що кримінально-правова природа покарання полягає в тому, що воно є формою кримінальної відповідальності, причому найбільш поширеною. Інші дві форми – звільнення від покарання та звільнення від його відбування – посідають менше місце у структурі кримінальної відповідальності. До того ж, кримінальне покарання – самостійний кримінально-правовий інститут, який є одним із елементів системи кримінального права. Цей інститут є підсистемою, що містить низку елементів: субінститутів і правових норм, які регулюють цілі покарання, зміст його видів і їх систему, питання призначення покарання і звільнення від нього.