Читать «Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.» онлайн - страница 62
В. М. Куц
1) звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74 КК України);
2) звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74, ст. 49 КК України);
3) звільнення від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84 КК України);
4) постановлення обвинувального вироку із звільненням засудженого від покарання через відсутність можливості його застосування (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання»).
Немає підстав визнавати формою кримінальної відповідальності так зване звільнення від неї, а насправді – відмову від застосування кримінальної відповідальності, регламентоване як Розділом ІХ Загальної частини КК України та деякими статтями інших її розділів, так і низкою статей Особливої його частини. Річ у тім, що у разі звільнення від кримінальної відповідальності немає державного осуду того, хто вчинив злочин, який є обов’язковим елементом змісту кримінальної відповідальності. Тож суд не постановляє обвинувальний вирок, яким особа офіційно визнається винною у вчиненні злочину, що містить негативну оцінку вчинку і його суб’єкта державою. У разі звільнення від кримінальної відповідальності при тому, що його підстави є нереабілітуючими, держава з різних міркувань відмовляється від свого права піддати особу, яка вчинила злочин, осуду і тим більше примусу, передбачених кримінальним законом. Це дає підстави стверджувати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це форма реалізації кримінально-правових норм поза інститутом кримінальної відповідальності
Дискусійним лишається питання щодо віднесення до форм кримінальної відповідальності примусових заходів медичного характеру. Зрозуміло одне: коли вони застосовуються до неосудної особи – це не може вважатися кримінальною відповідальністю. Щодо примусових заходів медичного характеру, що застосовуються до обмежено осудних осіб, такої однозначності не існує. З огляду на те, що такі заходи переважно застосовують паралельно з покаранням, вважати їх як самостійну форму кримінальної відповідальності, мабуть, недоцільно. Але тоді постає питання щодо їх кримінально-правової природи. Отже, зазначена проблема потребує додаткового вивчення.
Щодо можливих перспектив розвитку інституту кримінальної відповідальності взагалі і її форм зокрема слід зауважити, що на цей інститут, безперечно, вплине ідея розподілу кримінальних правопорушень на злочини та кримінальні проступки. Загалом, підтримуючи ідею введення інституту кримінального проступку, не можна не погодитися із судженнями, що це можливо лише за умови широкої і всебічної його наукової експертизи з урахуванням європейського досвіду.
По-перше, поява інституту кримінального проступку ставить принципове питання щодо поняття та визначення його місця у системі законодавства. Зміст кримінальних проступків повинні становити діяння, що за чинним КК України належать до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства повинні бути визнані такими, що не мають суспільної небезпечності, а характеризуються суспільною шкідливістю. Оскільки небезпечність і шкідливість є виключно оціночними поняттями, все залежить від того, якого консенсусу буде досягнуто в експертному середовищі. Зрозуміло одне – між злочином і кримінальним проступком існує суттєва різниця. Вона проявляється у фактичних наслідках їх вчинення, що має знайти своє відображення й у кримінально-правових наслідках вчинення цих видів кримінального правопорушення.
