Читать «Прерії Арктики» онлайн

Ернест СЕТОН-ТОМПСОН

ПРЕРІЇ АРКТИКИ

(З книги Ернеста Сетона-Томпсона)

2000 миль на човні в пошуках оленів карибу

Подорож у район північніше озера Ейлмер

ПЕРЕДМОВА АВТОРА

Хто з нинішніх молодих людей не віддав би з радістю рік життя за щастя розгорнути сувій часу на п’ятдесят років тому й прожити рік у романтичному минулому Дикого Заходу? За щастя побачити велику Міссурі, на берегах якої мирно пасуться бізони, ліси, де сила-силенна всілякої звірини, де вільно ходять і полюють червоношкірі, бо нема поки ні огорож, ані навіть натяку на владу білої людини; а там, де вона є, її представляють лише поодинокі факторії, розкидані за сотні миль одна від одної, і люди запрягають коней, пливуть на човнах або місяцями йдуть пішки, щоб обмінятися новинами.

Я перший заплатив би десятикратну ціну за можливість побачити минуле на власні очі, але мусив прожити половину свого віку, щоб зміркувати, що це диво здійсненне й сьогодні… Адже не знайомі з цивілізацією індіанці ще блукають далекими незайманими лісами та преріями і спілкуються з білими тільки у факторіях, не пов’язаних між собою ні залізницею, ні телеграфом; бізони, невловимі для мисливців і вовків, гуляють на просторі, плодяться та розмножуються. У цих краях мільйони карибу й лосів, зате люди трапляються так само рідко, як на Міссурі в давнину. Але все це не Захід, а Північний Захід…

Ця думка й спонукала мене вирушити в шестимісячну подорож на човні. Я знайшов те, що шукав, і був сторицею винагороджений знахідками, про які й не мріяв.

С.-Т.

ВІД’ЇЗД НА ПІВНІЧ

1907 року я вирушив у мандрівку човном униз річкою Атабаскою та її притоками на далекий північний захід Канади, де збереглися ще не ходжені ліси, і далі — до незвіданих арктичних рівнин, де, за оповідями очевидців, іще водилися дикі північні олені карибу.

Моїм супутником був Едвард А. Пребл із Вашингтона, чудовий натураліст і досвідчений мандрівник, який три сезони вивчав територію від Гудзонової затоки до річки Маккензі.

Вважаючи своєю головною метою спостереження за карибу (мені хотілося довести численність їхніх стад), я вирішив заразом зібрати всілякий природознавчий матеріал, уточнити берегову лінію озера Ейлмер, досі мало вивченого, а також дослідити сусідні озера.

Вирушаючи в цю подорож для власного задоволення й власним коштом, я ніяк не міг переконати в цьому своїх знайомих, які працювали в Компанії Гудзонової затоки; вони були впевнені, що я виконую таємне завдання уряду якої-небудь країни, музею чи наукового товариства.

Увечері 5 травня ми виїхали з Вінніпега. Звідси до заходу по ходу потяга ми бачили чимало доказів того, що минулий рік був «заячим», тобто роком, у який чисельність зайця-біляка, що постійно коливається, досягла свого максимуму. Кора майже всіх дерев на рівні снігового покриву була обгризена. Але жодного зайця ми так і не побачили: на них напав мор і, звісно, майже блискавично винищив усіх у цьому районі.

Наступного ранку на південь від залізниці ми примітили стадо з чотирьох вилорогів. Потім спостерігали й за іншими — всього двісті тридцять два вилороги у двадцяти шести стадах. Усі вони паслися з південного боку залізниці. Пояснювалося це дуже просто: минулої зими, коли вилороги перекочували на південь, Тихоокеанська залізнична компанія Канади встановила огорожу з колючого дроту вздовж усієї під’їзної колії. Навесні цей непереборний заслін відрізав вилорогів від їхніх пасовиськ, і вони здивовано товклися біля колючого дроту. Одне стадо з восьми тварин злякалося пасажирів, які виходили з потяга на станції, та антилопи пробігли з півмилі й знову повернулися до заслону. Вони не могли здолати інстинкт, який гнав їх на Північ. Якщо не буде знайдено виходу з цього становища, всі вилороги в північному Саскачевані вимруть.