Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 303
Жоель Діккер
— Мені літати хочеться. Гаррі! Десять днів! За десять днів ми полетимо! Назавжди зникнемо з цього клятого містечка!
Гадали, що самі на березі, не підозрюючи, що з лісу понад скелями за ними наглядає Лютер Калеб. Зачекав, коли вони підуть додому, і лише тоді вийшов зі свого сховку і бігцем помчав до покинутого на паралельній просіці «мустанґа». Приїхавши в Аврору, він припаркувався перед «Кларксом» і побіг усередину: йому конче потрібно було побалакати з Дженні. Треба, щоб хтось про це знав. У нього було погане передчуття. Але Дженні його й бачити не хотіла.
— Лютер? Тобі не варто приходити сюди, — сказала вона, коли він підійшов до шинквасу.
— Шенні… Випач мені за той ранок. Я не повинен був хапати тепе за руку.
— У мене он який синець…
— Випач, прошу тепе.
— Тобі треба йти.
— Ні, зашекай…
— Я заявила на тебе в поліцію, Лютере.
Здоровань спохмурнів.
— Ти жаявила на мене в полішію?
— Авжеж. Ти так перелякав мене тоді…
— Але я хошу шкажати тобі дещо вашливе.
— Нема нічого важливого, Лютере. Йди собі.
— Це з приводу Харрі Кфеперта…
— Гаррі?
— Так. Скаши, шо ти про нього думаєш?
— Чому ти запитуєш?
— Ти йому віриш?
— Вірю? Авжеж. А чому ти питаєш?
— Мені трепа тобі дешо сказати.
— Сказати? І що ж?
Лютер збирався відповісти, але тут на майданчику перед «Кларксом» загальмувало поліційне авто.
— Це Тревіс! — вигукнула Дженні. — Тікай, Лютере, тікай! Не хочу, щоб ти мав проблеми.
*
— Усе дуже просто, — сказав Гаррі, — то була найкраща книжка, яку мені доводилося читати. І я навіть не знав, що вона про Нолу. Її імені ніде не згадувалося. То була історія неймовірного кохання. Відтоді я Калеба не бачив. І не мав нагоди повернути йому рукопис, бо сталося те, про що ви знаєте. Місяць по тому я почув, що Лютер Калеб загинув. А в мене лишився рукопис справжнього шедевра, — це я розумів. І я вирішив його присвоїти. Отак усе моє життя, вся моя кар’єра виявились побудовані на брехні. Хіба міг я уявити, що книга матиме такий успіх? Той успіх не давав мені спокою все життя! І ось через тридцять три роки поліція знаходить Нолу і той рукопис у мене в саду. В моєму саду! Тієї миті я так боявся все втратити, що сказав, ніби написав ту книжку для неї.
— Боялись усе втратити? Воліли, щоб вас обвинуватили у вбивстві, тільки щоб ніхто не дізнався правди про той рукопис?
— Так, так! Усе моє життя — облуда, Маркусе!
— Отже, Нола не брала того рукопису. Ви сказали так, щоб ніхто не засумнівався у вашому авторстві.
— Так. Але ж звідки узявся той примірник, що був у неї з собою?
— Лютер поклав їй його у поштову скриньку, — відказав я.
— У поштову скриньку?
— Лютер знав, що ви з Нолою збираєтеся тікати, він чув вашу розмову на березі. Знав, що Нола поїде без нього, тому й закінчив свою історію від’їздом героїні. І написав останній лист, де бажав їй щастя. І вставив той лист у рукопис, що потім приніс вам. Лютер знав усе. Та в день від’їзду, мабуть, уночі з двадцять дев’ятого на тридцяте серпня, у нього виникла потреба «замкнути коло»: скінчити історію з Нолою так, як закінчується рукопис. І тоді він поклав до поштової скриньки Келлерґанів останній лист чи радше останній конверт. Прощальний лист і рукопис книжки, щоб вона знала, як він її кохає. І, знаючи, що більше її не побачить, написав на титульній сторінці: «Прощавай, люба Ноло». Напевне, він чекав до ранку, хотів переконатися, що пошту зі скриньки дістане саме вона, як завжди бувало. Та Нола, знайшовши листа і рукопис, подумала, що написали їй ви. І вирішила, що ви не прийдете. І зірвалася. Втратила розум.