Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 3

Упродовж наступних півроку я помітив, що вітер потроху змінює напрямок: листів од шанувальників надходило дедалі менше, на вулицях мене переймали чимраз рідше. Аж незабаром перехожі, які ще впізнавали мене, почали питати: «Пане Ґольдмане, а про що буде ваша наступна книга? І коли вона вийде?». Я зрозумів, що треба починати писати, і таки взявся: занотував на аркушиках свої ідеї й набрав синопсис на комп’ютері. Та нічого доброго з того не вийшло. Тоді я позбирав інші ідеї й написав ще кілька синопсисів. Ніякого успіху. Врешті придбав новий комп’ютер, сподіваючись, що на додачу до нього мені продадуть пречудові ідеї й розкішні синопсиси. Все було марно. Тоді вирішив удатися до іншого способу: змусив Денізу до пізньої ночі занотовувати опорні фрази, дотепні жарти і чудові підступи до роману, що я їй диктував. Проте наступного дня фрази видавалися мені банальними, жарти пласкими, а підступи — невдалими. Починався другий етап моєї недуги.

Восени 2007-го минув уже рік, відколи побачила світ моя перша книжка, а я не написав іще й рядка з наступної. Коли вже не було жодного листа, щоб покласти його до теки, коли мене вже перестали впізнавати в громадських місцях, а в книгарнях на Бродвеї зникли афіші з моїм портретом, я втямив, що слава — ефемерне явище. Вона була немов голодна зміюка, і якщо ти не годував її, твоє місце відразу ж заступали інші: популярні політики, якісь учасниці телешоу, нова рок-група — все це перетягувало увагу, що раніше була спрямована на тебе. А минув же лише рік, як вийшла моя книжка: для мене це був мізерний відтинок часу, проте в масштабах людства — ціла вічність. Упродовж цього року в самій лише Америці народилося мільйон дітей, померло мільйон її громадян, з десять тисяч наклали на себе руки, з півмільйона сконали від наркотиків, близько мільйона стали мільйонерами, сімнадцять мільйонів змінили мобільники, п’ятдесят тисяч загинули в автокатастрофах, а два мільйони зазнали в них більш чи менш серйозних ушкоджень. А я написав одним-одну книжку.

Велике нью-йоркське видавництво «Шмід і Гансон», що заплатило мені добрячі грошенята за перший роман і дуже на мене надіялося, пхало в спину мого агента, Дуґласа Кларрена, а той пхав мене. Він казав, що час біжить, що пора вже подавати новий рукопис, а я жваво запевняв його, — щоб насправді запевнити себе, — що другий роман пишеться добре, тому хвилюватися не варто. Але попри довгі години, що я їх збував, зачинившись у себе в кабінеті, аркуш паперу переді мною сяяв незайманою білиною: натхнення втекло, навіть не сплюнувши в мій бік, і я не міг його повернути. Ввечері, вкладаючись до ліжка і марно намагаючись заснути, я тоскно думав, що незабаром великий Маркус Ґольдман піде у небуття, навіть не сягнувши свого тридцятилітнього ювілею. Ця думка так перелякала мене, що я вирішив податися у відпустку і трохи розвіятися: постановив із місяць відпочити у Маямі, мовляв, це зміцнить мене, та потайці сподіваючись, що відпочинок під пальмами поверне творчі сили. Та Флорида, звісно ж, стала пречудовою нагодою для втечі, про що за дві тисячі років до мого народження писав іще Сенека, який зазнав такого ж тяжкого досвіду: хоч куди поїдь, твої проблеми помандрують назирці. Так сталося й зі мною, бо щойно прилетів до Маямі, як біля виходу з аеропорту мене наздогнав працівник багажного відділу: