Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 195
Жоель Діккер
— Так. І в ній мовиться, що ваша книжка чудова. Я люблю «Початки зла»! Після цього роману я й вирішив стати письменником.
— Не кажіть такого, Маркусе!
— Але ж це правда! Це, мабуть, найкращий твір, що я читав у житті. Ви мій улюблений письменник!
— Заради бога, замовкніть!
— Гаррі, я хочу написати книжку на захист вашої книжки. Дізнавшись, що ви написали її для Ноли, я був приголомшений, це так. А потім я її перечитав. Це чудова річ! Ви там сказали все! Надто наприкінці. Змальовуєте печаль, що переслідуватиме вас усе життя. Я не дам людям поливати брудом цю книжку, бо вона створила мене самого. Знаєте, ота сцена з лимонадом, коли вперше гостював у вас: я тоді відчинив порожній холодильник і збагнув, який ви одинокий. І ще того дня я зрозумів: «Початки зла» — це книжка про самотність. Ви так приголомшливо змалювали самотність! Ви великий письменник!
— Годі, Маркусе!
— А яке розкішне закінчення у цієї книжки! Ви відмовляєтеся від Ноли, вона зникла назавжди і ви це знаєте, але попри все, чекаєте на неї… Тепер, коли я по-справжньому зрозумів ваш твір, маю лише одне запитання — про назву. Чому такій чудовій книжці ви дали таку похмуру назву?
— Це непросто, Маркусе.
— Я ж і прийшов, щоб збагнути…
— Це дуже непросто…
Ми дивилися один одному в очі, стоячи в бойовій позиції, як два супротивники. Врешті він сказав:
— Хтозна, чи я зумію простити вам, Маркусе…
— Простити мені? Та я відбудую Гусячу бухту! Я все зможу оплатити! На гроші за книжку ми відновимо дім! Ви не можете отак просто взяти і знищити нашу дружбу.
Він заплакав.
— Маркусе, ви не розумієте. Причина не у вас. Ви ні в чому не винні, та все-таки я не можу вам простити.
— За що?
— Я не можу сказати. Ви не зрозумієте…
— Гаррі, та що ж це таке! Нащо ці загадки? Що відбувається, чорт вас забирай?
Він утер сльози зворотним боком долоні.
— Пам’ятаєте мою пораду? Коли ви були студентом, я вам якось сказав: ніколи не пишіть книжку, не знаючи напевно, як вона завершуватиметься?
— Авжеж, добре пам’ятаю. І завжди пам’ятатиму.
— То як закінчується ваша книжка?
— Дуже добре закінчується.
— Але ж наприкінці вона помирає!
— Ні, книжка не закінчується смертю героїні. Потім відбуваються різні хороші події.
— І які?
— Чоловік, який чекав на неї тридцять років, починає нове життя.
Він зрозумів, що ніщо ніколи не збудеться, що всі надії марні, й написав їй востаннє. Любовні листи скінчилися, настала пора сумних листів. Доводилося змиритися. Віднині він лише чекатиме. Все життя він чекатиме. Але чудово знав, що вона вже не повернеться. Знав, що вже її не побачить, не зустріне і не почує.
Він зрозумів, що ніколи ніщо не збудеться, і написав їй востаннє.
