Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 129

Жоель Діккер

— А якщо мене вб’ють?

— Ніхто вас не вб’є, Гаррі.

— А хіба я досі не вмер?

— Ні. Ви не вмерли! Ви великий Гаррі Квеберт! Пам’ятаєте про те, як важливо вміти падати? Головне не падіння, бо воно неминуче, головне — вміти підвестися. І ми підведемося.

— Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Та дружба закриває вам правду. По суті, йдеться не про те, чи вбивав я Нолу, чи Дебору Купер, чи президента Кеннеді. Йдеться про мій зв’язок із тим дівчам, а цього вони мені не простять. А книжка? Лихий напоумив мене її написати!

Я повторив:

— Ми підведемося, ось побачите. Пам’ятаєте, як мені натовкли мордяку в Ловеллі, у тім сараї, де була підпільна боксерська зала? Я ніколи в житті так вдало не підводився.

Він силувано всміхнувся і запитав:

— А ви як? Були нові погрози?

— Скажу так: повертаючись до Гусячої бухти, я щоразу гадаю — а що ж іще на мене там чекає.

— Знайдіть того, хто це робить, Маркусе. Знайдіть і затопіть йому в пику. Мені нестерпна думка, що хтось вам погрожує.

— Не переймайтеся.

— А ваше розслідування?

— Та рухається потроху… Гаррі, я почав писати книжку.

— Чудово!

— Це книжка про вас. Я розповідаю про нас, про Берроуз. І про вашу історію з Нолою. Це книжка про кохання. Я вірю у вашу історію кохання.

— Чудове вшанування її пам’яті.

— То ви мене благословляєте?

— Авжеж, Маркусе. Знаєте, ви були, мабуть, одним із найближчих моїх друзів. Ви блискучий письменник. Мені лестить, що я стану героєм вашої нової книжки.

— Чому ви кажете в минулому часі? Чому кажете, що я був одним із ваших найближчих друзів? Адже ми і далі друзі?

Він сумно поглянув на мене.

— Та це я просто так.

Я схопив його за плечі.

— Ми завжди будемо друзями, Гаррі! Я вас ніколи не кину. І ця книжка — свідчення моєї непохитної дружби!

— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.

— Чому?

— Пам’ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?

— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…

— І що ж я сказав?

— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.

— Так ото ж, Маркусе. Цю помилку ви і скоїли кілька місяців тому, коли Барнаскі почав вимагати від вас рукопис. Ви почали писати, бо треба було здати книжку, а не задля того, щоб надати сенсу своєму життю. Робити щось лише тому, що це треба робити, завжди не має сенсу: нічого дивного, що ви не змогли видушити з себе жодного рядочка. Письменницький хист не в тому, щоби писати правильно, а в тому, щоб наповнювати сенсом життя. Щодня одні люди народжуються, інші вмирають. Щодня натовпи безіменних службовців приходять у височенні сірі хмарочоси. Та є й письменники. Письменники, як на мене, живуть насиченішим життям, ніж решта людей. Не пишіть задля нашої дружби, Маркусе. Пишіть, бо для вас це єдиний спосіб перетворити дрібне, плюгаве явище, що зветься життя, на неоціненний, шляхетний досвід.