Читать «Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2» онлайн - страница 15

Полковник Стрижевський із двома тисячами — вибраної кінноти напав на сотні черкаського полку, які розташувались були між Кам`янцем і Баром, відштовхнув їх поза Бар і сам заїхав несподівано Бар, що його з такою втратою крови здобув був Нечай минулого року.

Але недовго дозволила доля панові Стрижевському втішатися перемогою, бо кілька днів пізніше, коли він вирушив із цим відділом у напрямку на Браїлів, де, як його повідомили, можна було заскочити інші козацькі відділи, зараз милю за Баром, між Іванівцями і Барськими Луками, попав у засідку, яку йому приготував Богун. Поліг пан Стрижевський, поліг із ним увесь його відділ.

Князь Вишневецький і новоназначений брацлавський воєвода, Лянцкоронський, чекали на роз'їзд пана Стрижевського, але ніхто до головного табору не повернувся. Тільки згодом від полонених козаків довідались польські реґіментарі, що ввесь відділ був витятий до ноги.

Посунулись тоді польські реґіментарі з цілим військом, що його могли стягти, в глибину країни, щоб пімстити втрату найліпшого відділу, але під Межибожем заступив їм дорогу Нечай. Лянцкоронський успів забрати ще залогу із здобутого Межибожа, що складалася з німців під Корфом та з полку піхоти пана Сєнявського.

Нечай ізнову зайняв Межибоже, обсадив залогою, а коли побачив, що на нього наступив увесь польський корпус, обкопався коло Русанівки.

Польські реґіментарі кинулися жваво здобувати і ошанцьований табір Нечая і тількищо втрачене Межибоже. Коли дізналися, що сам Нечай є в таборі коло Русанівки, стали із здвоєною силою здобувати табір, бо їм дуже залежало на тому, щоб дістати в свої руки Нечая. Князь Вишневецький горів бажанням пімстити йому за все, що той заподіяв йому в минулому. Лянцкоронський, який одержав брацлавське воєвідство по Кисілеві, коли той після смерти Тишкевича став київським воєводою, казився зі злости, що він воєвода тільки на папері, бо наданого йому Брацлава навіть не бачив.

Усю силу і владу загарбав собі там оцей Нечай.

Німецька піхота, піхотні відділи різних панів, спішені драгуни, обозова челядь, ба навіть охотники з-під поважніших знамен, день за днем штурмували табір, устеляючи землю густо своїм трупом.

Але табір був обкопаний високим валом, наїжений гарматами, гаківницями, самопалами, а за валами ждав на напасників вогняний люд, небезпечний, жадний крови, твердий.

І коли після невдалого наступу ворожа хвиля заколихувалась, колотилась і ставала відпливати взад, наче та морська хвиля на побережжі, козаки вискакували з-за окопів і кликали:

— А повертайтеся швидко! Ми ще вас мало наклали!

— Чого ж ваш князь ховається за вами? Давайте його сюди!

Князь Ярема не раз чув такі оклики, або куди гірші, такі, що аж вуха в’янули слухати, і в душі присягав собі, що відімститься за це тим хлопам криваво, але назверх прикидався спокійним. Тільки всміхався зловіщо і гладив рукою кінську шию. Невважаючи на всю свою ненависть і бажання пімсти, не міг він не признати, що Нечай боронився дуже зручно та що свій табір прекрасно забезпечив.

Неспокоєм і тривогою наповняло його те, що Нечай заклав цей табір на цілу милю від Межибожа, теж обсадженого козаками. Таким чином Нечай узяв поляків із двох боків, а ніхто в польському таборі не знав, яка сильна була залога Межибожа.