Читать «Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1» онлайн - страница 6

— Так. Я чув про це — кинув Корицький.

— Що ж із ними сталося? — зацікавився молодий Оссолінський.

— У лісі коло Тростянця напали на них і вибили всіх до ноги.

— Хто напав? — дивувався Оссолінський.

— Хтось пустив вістку, що татари. Але це неправда, бо жадного татарського чамбулу там не було. Думали, ми, що це місцеві хлопи не хотіли здавати збіжжя і коней, і тому напали на них. Але про це знали б і сусідні пани, і державці князя Четвертинського. То самі певні люди, католики. А вони про ніякий бунт серед хлопства не чули.

— Так хто ж це був? — гарячився молодий Оссолінський.

— Саме ці вовченята, що розбрились із Січі, щоб допускатись безправ’я й народ ворохобити до бунту. Тепер, як почули вовченята, що Хмельницький у дибах, присіли й не підносять уже голови.

— Замало карають гетьмани бунтівників, — вдаряючи рукою в стіл, кричав Корицький. Гідра голову підносить, мосці панове! Я всіх їх на палі посадив би. Нехай на палях бунтуються!

Чарнецький усміхнувся.

— Що правда, то гетьмани про палі не забувають. Уживають також інших засобів, щоб утихомирити ребелію. Але я признаю вашмосці рацію і говорю те, що говорив небіжчик гетьман Жолкевський. Треба зрубати гідрі голову, поки час, бо згодом буде запізно. В крові треба втопити самі зародки бунту і тієї крови ніколи забагато. Чим більше її попливе, тим краще. Найгірше показати хлопам милосердя, бо тоді вони думають, що їх бояться.

Але навіть пана Болдуїна Оссолінського, небожа коронного канцлера, що знав Україну тільки з оповідань свого дядька, немило вразили такі слова.

— Я думаю, мосці панове — почав після хвилинної мовчанки, — що вистачить розправитися з провідниками бунту. Коли не стане проводу, не буде й ребелії. На що ж тоді стільки крови даром проливати?

— Ваша милість, як бачу, їх не знає — заговорив Чарнецький. Бунт, як я вже сказав, це наче гідра. Відріжеш десять голів, відросте одинадцята і знову почне бурити. Ми краще знаємо. Ми вже гасили такі бунти. Ні! Мало гідрі голову відрубати. Її саму треба вбити. От що!

— Рація, рація!.. — сквапно підхопив Корицький.

— То Хмельницький у тюрмі? — звернувся з питанням Оссолінський до Чарнецького. Я його бачив у Варшаві, у мого дядька. Йому десь отут якусь кривду зробив один шляхтич. Здається: Шаблинський, чи...

— Чаплинський, підстароста чигиринський.

— І він їздив до короля зо скаргою. Мій дядько завжди говорив, що Хмельницький — гетьманська голова.

— Тому й не ходити йому з тією головою — здобним, силуваним сміхом сміявся Чарнецький.

— Той Чаплинський, кажуть, напав на його хутір, убив сина, викрав йому жінку. Таке я чув.

— Ваша милість знає, що такі наїзди бувають часто. Але щоб із того аж ребелію підносити? Ні, всі ми знаємо, що Хмельницький — не хтобудь. Я чув від пана Пшиємського, що був із ним у Франції. Що він про нього розказував! Каже ваша милість, що він утік? Але я не можу тому йняти віри. Такого пташка треба добре стерегти. Го, го!.. Чи знає ваша милість, що сам гетьман Конецьпольський уважав його за найліпшу голову в Україні... І до великої конфіденції його допускав.