Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 68

Поділля після входження до складу Великого князівства Литовського хоча і зберегло цілісність, проте отримало одразу кілька князів — Коріатовичів. У військовому плані це був найбільш вразливий українській регіон. Перебуваючи у степовій смузі, воно було не тільки сильно спустошене монголо-татарами, але й не мало можливостей для відновлення сили. Сьогодні історики припускають, що на момент приходу литовців на Поділлі не існувало жодного укріпленого пункту. Кількість населення була невеликою, оскільки ця зона була потрібна ординцям для кочовищ. За таких умов Коріатовичі намагалися як укрыпити, так і заселити край. На Поділлі було побудовано цілу низку нових міст-фортець: Червоноград, Кам’янець-Подільський, Бакота, Вінниця, Брацлав, Скала тощо. Причому серед матеріалу, на відміну від інших земель, домінує каміння і цегла. За прикладом інших удільних князів, Коріатовичі утримують двір, роздають на умовах військової служби землі тощо. Те, що подільські володарі спромоглися побудувати багато потужних, у тому числі кам’яних фортець, вказує на те, що їм довгий час вдавалося забезпечувати відносну безпеку своїм володінням з боку степу. На це вказує й обов’язок військового люду, відомий з пожалувань, ходити в погоню. Поділля як цілісне князівство продовжує виступати і в першій третині XV ст. Його правителі Ситко, Свидригайло та інші з перемінним успіхом періодично воюють з татарами і молдаванами. Але в ході Свидригайлової війни (1431–1437) більша його частина була завойована поляками, за Великим князівством Литовським залишилися лише Вінниця і Брацлав. Цей подільський шматок спочатку потрапив під владу Київських князів, а вже з 1471 р. Східне Поділля в організаційному плані підпорядковується волинській адміністрації.

Хоча Сіверщина і ввійшла до складу Золотої Орди, проте, на противагу південним українським землям, тут збереглися укріпленні міста і доволі численне населення. Проте ця земля була не одним князівством, а розділеним серед невеличких володарів. Але місцеві князівські дружини являли собою доволі грізну силу. Наприклад, під час облоги Гродно 1390 р. Стародубський князь Корібут привів кінний полк з «гарною зброєю і конями». Його нащадок успішно воював у Чехії. Свидригайло, будучи Стародубським князем, успішно громив татар. Після переходу Сіверських князівств під владу московського великого князя наприкінці XV ст. їхні дружини грали одну з провідних ролей у війнах Московської держави як проти литовців, так і татар.

Київ, за словами Вітовта, був дорогоцінним камінням у його короні. Або, як пізніше казали литовські урядовці, «воротами панства». Після входження князівства до складу Великого князівства Литовського у ньому почав правити син Ольгерда Володимир (1362–1393). Наприкінці XIV — у першій третині XV ст. у Києві правили Гольшанські. Але вже при Свидригайлі Київ повернувся нащадкам Володимира, спочатку Івану Володимировичу, а потім Олельку Володимировичу і його сину Семену. Уже з перших років свого правління Володимир приділив чималу увагу обороноздатності князівства. Він підтвердив право на землю місцевих бояр і заселяв край новими переселенцями. Уже на кінець його правління є відомості про існування десятків поселень з військовим людом уздовж Дніпра, Росі, Дністра тощо. У Києві Володимир будує новий замок «з дубових колод», фортеці в Черкасах, Каневі, Звенигородці, Звягелі, Путивлі тощо. Про міць київських замків можна судити хоча б з того, що коли Ягайло виправив на Київ Скиргайла, аби змістити Володимира, то литовський князь віз із собою потужну артилерію. Коли через рік уже Вітовт спішив оволодіти містом після раптової смерті Скиргайла, то він теж віз із собою «багато облогових мортир». Київ і князівство в цілому успішно пережили перипетії важкої війни Великого князівства Литовського із Золотою Ордою і Свидригайлової війни. За час правління Олелька і особливо Семена Київське князівство востаннє сягає своєї могутності. Князі, що титулують себе великими, продовжують будувати нові міста й фортеці. На момент смерті Семена на Київщині було не менше трьох десятків фортець, від уфортифікованих міст до маленьких замків. Саме причорноморський Дашів (у гирлі Дніпра) належав князю й успішно контролював місцеву торгівлю до самої смерті Семена. З розрізнених джерел довідуємося, що навколо Києва часів князівства була створена система замків. Крім того, при Семені до складу київського князівства відійшло Східне Поділля. Відповідно, князівство перетворилося не тільки на найбільшу за територію область Литовської держави, але й фактично стало його щитом з боку Дикого Поля. Адже всі кордони, через які ординці нападали на Велике князівство Литовське, ввійшли до складу Київської землі. Семен мав потужний двір, членам якого роздавав володіння не тільки на Центральній Київщині, а й на Лівобережжі, а також на південь від Брацлава вздовж Дністра. Щодо чисельності Київського війська, то точних цифр, на жаль, не маємо. З окремих підрахунків відомо, що в князівстві мешкало з десяток князівських родин, біля полутисячі панських і зем’янських родів. Чисельність слуг могла становити кілька тисяч чоловік. На відміну від Волині, на Київщині заселення і збільшення війська відбувалося через діяльність саме місцевого великого князя. Тому місцеве військо в своїй соціальній структурі було подібним до Волині часів правління Романовичів. Цих сил виявилося цілком достатньо, аби проводити активну й успішну політику в степу. Найвідомішим здобутком князя Семена став розгром на Поділлі 1455 р. орди Саїд-Ахмета, який потрапив у полон до Семена Олельковича. Після смерті Семена сучасники згадували його численні бої проти татар, подробиць про які докладніше не знаємо. Яскравим проявом значення могутності київського князя у Північному Причорномор’ї є той факт, що при наближенні турецької загрози італійські колонії і кримський хан саме в Києві вбачали силу, що мало їх врятувати, принаймні, до підходу всього війська Великого князівства Литовського.