Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 65

Київська Русь, а потім окремі її землі мали флот. Відомі й походи на Константинополь, кочовиків та битви на Дніпрі. За часи Золотоординської влади для ханів необхідність у військових суднах відпала. У той же час, ввійшовши до складу Великого князівства Литовського, Київщина починає поступово відновлювати дніпровський флот. Більшість походів проти кочовиків, що здійснювалися за часи Вітовта, йшли в напрямку Криму. Це було не випадково. Справа не тільки у важливості Кримського півострова, тут мав значення і факт використання річки і як шляху, по якому транспортували важкий груз і рухалися сили підтримки, фактично невразливі для татарської кінноти. Саме такий спосіб посадження ханів на престол буде домінувати наприкінці XV — на початку XVI ст. На жаль, прямих указівок на існування флоту дуже мало. Відомо, що 1402 р. в бухтах Константинополя італійці бачили київські торгові судна. На початку 50-х рр. XV ст. кримський хан Хаджи Ґерай І, конфліктуючи з генуезцями, використовував військові кораблі. Причому деякі факти змушують вбачати в них саме київський флот. Тут не треба забувати, що мова йде не про плавання у відкритому морі, каботажне плавання вздовж берега. Коли в першій половині 1470-х рр. над Кримом нависла загроза османського завоювання, генуезці просили допомоги у київського воєводи, у тому числі флотом. З 1490-х рр. джерела стають повнішими, і нам відомо, що використання бойових суден є вже стандартною стратегією проти кочовиків.

Саме входження України до Великого князівства Литовського супроводжувалося війнами. Причому мова йшла про спільну участь українських і литовських полків проти спільного ворога. Кордони Литовської держави тягнулися від Лівонії до Чорного моря, і війни, що воно вело, відбувалися на зовсім різних напрямках і проти різних ворогів. Українські війська брали участь в усіх військових конфліктах Великого князівства Литовського, навіть таких віддалених, як війни з тевтонцями (славнозвісна Грюнвальдська битва 1410 р.) чи участь у гуситському русі в Чехії (битва при Ауссігє на Ельбі 1422 р.)

Проте зрозуміло, що найважливішим військовим театром для українців був степ. Саме з нього у XIII ст. прийшов страшний ворог — монголо-татари, і саме він виплескував періодично те чи інше кочове військо. У порівнянні з війнами у Європі війни проти кочовиків мали свою специфіку, продиктовану типом господарювання і розселення татар. Західна і Центрально-Східна Європа була відносно густо заселена осілими народами. Тому війська, що рухалися її теренами, фактично пересувалися від одного населеного пункту до іншого. Це не тільки було зручно з огляду стоянки, але й створювало сприятливі умови для грабежу. Битва, з огляду на ризики, що вона несла, поступово відходить на другий план. Недарма середньовічна європейська історія наповнена військовими конфліктами, що тягнулися роками і не мали значних бойових сутичок. Ворожі війська робили набіги на ворожі землі, нещадно грабували їх, по можливості захоплювали фортеці, а потім, якщо останнє не вдавалося, відступали. Така стратегія була чітко визначена солдатським прислів’ям: «Дай нам боже сто років війни і жодного дня битви».