Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 61

Бідніші бояри оформлюються в прошарок зем’ян (або звичайної шляхти). Саме ці шляхетські групи і складають середню ланку війська. Вони теж виводять на війну певну кількість приватних вояків. Хоча нерідко маса бідних зем’ян виступала у похід самостійно. З іншого боку, саме зем’янство поповнювало кадри дворян — малоземельних шляхтичів — членів двору. Фактично зем’янство займало у військовій ієрархії ту ж позицію, що й західноєвропейське лицарство.

Більшість же малоземельного боярства не потрапляє до привілейованої верстви і поступово зливається з так званими «людмі». Останні були фактично військовозобов’язаними селянами. На середину XV ст. ці групи вояцтва оформляються в соціальну групу військових слуг. Вони не належали до шляхти і мали набагато менше привілеїв, проте повинностей і обов’язків на них було більше. З часом на слуг усе більше накладалося і матеріальних зобов’язань (сплата грошових і натуральних податків, толока і т. п.). Ще однією особливістю слуг було те, що їх селили згідно з воєнно-стратегічними потребами. По-перше, поселення слуг тягнулися вздовж прикордонних річок. Наприклад, у збереженому фрагменті люстрації Київщини 1471 р. вздовж Росі тягнуться населені військовим людом поселення. По-друге, зустрічаємо їх уздовж шляхів. І, по-третє, чимало слуг мешкали в містах чи поряд із ними. Так, згідно люстрації в семи чуднівських селах (згадані) мешкало 14 слуг, що «на війну ходять», а в Житомирі тільки в місті мешкало 15 слуг і ще чимало в навколишніх селах. Відомі дані дозволяють припустити, що кожне місто — центр якоїсь області, пізніше староства, мало близько полусотні таких вояків. Що стосується столичних міст, особливо таких як Київ чи Луцьк, то в них службового елементу було значно більше. Посадовцем, який на найнижчому рівні очолював слуг у мирний час і приводив їх під час мобілізації, був атаман. Яскравий опис умови служби слуг: «Село Ходорково. А в тому селі сім чоловік, восьмий атаман, а всі слуги, на війну ходили і на лови ходили, а подимшину (різновід податку. — Ред.) давали за великого князя Вітовта, а сіна не косили и став не сипали, то був їм князь Семен [Олелькович] новину ввів. А болкуновщину (натуральний податок. — Ред.) давали на приїзд князю великому». Цікаво, що на відміну від шляхетської верстви, прошарок слуг не був замкнений. До нього можна було потрапити не за народженням, а завдяки матеріальній можливості нести військову службу (мається на увазі утримувати бойового коня, комплект обладунків і зброї тощо).

З часом додалася ще одна категорія вояцтва — служебні татари. Розпад Золотої Орди супроводжувався кривавими громадянськими війнами. Як наслідок, періодично степ виплескував чималу кількість дисидентів, для яких українські князівства ставали за притулок. Уже 1370 р. у литовських військах при поході в Прусію фігурують татари. Першим ханом, що втік до Київського князівства, був славнозвісний Тохтамиш. Він 1396 р. зі своїми підданими попросив притулку і захисту у литовського правителя Вітовта і був поселений між Каневом і Черкасами. З часом таких клієнтів ставало все більше. Той же Вітовт наприкінці 1409 р. повідомляв магістра Ордену, що під Києвом перебувають три сини Тохтамиша. Другою категорією, що поповнювала служебних татар були зубожілі кочовики — представники непривілейованих станів. Останньою групою були полонені. У 1455 р. на Поділлі було розбито орду Саїд-Ахмета, а його самого заарештовано в Києві. Полонених же ординців київський князь Семен Олелькович розселив по князівству, перетворивши на васалів. У документах вони відомі як «житомирські татари» та «Семенові люди». У першій чверті XV ст. кількість татар на території Великого князівства Литовського (і передусім в українських князівствах) сягала 200 тис. Щоправда, ця цифра виходить від Вітовта, а він міг дещо і перебільшити. Принаймні, коли 1431 р. поляки несподівано напали на Волинь, службові татари становили частину місцевого війська. Крім потрапляння під владу литовських князів Чингізидів (як союзників, так і полонених), чималу кількість служебних татар становили ті князі й мурзи, які прийняли зверхність удільних князів добровільно. До цієї категорії належали, по-перше, татарські аристократи, які мали свої володіння на тих землях, куди поширилася литовська влада в другій половині XIV — першій третині XV ст. Це мало місце у київському князівстві. Недарма на київських монетах Володимира Ольгердовича стояла татарська тамга. Вона могла означати не лише часткову залежність деякий час цього князя від орди, але вказувала на суміжний в етнічному плані характер його підданих. По-друге, з часом внаслідок руйнівних і кривавих усобиць у Золотій Орді чимала кількість татарської знаті залишалася за бортом ханських дворів і ханської влади. Відповідно, вони шукали підтримки і захисту в інших правителів, чий родовий статус був достатньо високим. Одними з таких володарів і були українські удільні князі.