Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 46

З одного боку, переворот Володимира Мономаха мав короткотермінові позитивні наслідки. Як умілому адміністратору та талановитому полководцю, йому вдалося дещо пригальмувати процеси децентралізації Русі, мобілізувати сили більшості князівств для відсічі половцям, які після кількарічної військової кампанії були змушені полишити руське пограниччя й на кілька десятиріч відступити на Північний Кавказ та Балкани. З іншого боку, у Києві так і не утвердилася власна територіальна династія — після смерті 1132 р. сина Мономаха Мстислава Володимировича місто перетворилося на осередок міжусобної боротьби між численними членами вже на той час надзвичайно розгалуженого роду Рюриковичів. Постійна зміна князів, інколи по кілька разів на рік, та піднесення нових політичних центрів стали причиною поступового занепаду Києва як політичного та економічного центру. Після погромів 1169 та 1203 рр. на початок ХІІІ ст. місто занепало. Починаючи з 1169 р. старші князі (що з часом отримали назву «великих») навіть не прагнули самі сісти у Києві, контролюючі його через молодших князів. Врешті-решт, навалу орди Батия Київ зустрів без власного князя.

Князівства-землі, процес утворення яких розпочався по смерті Ярослава 1054-го, за 100 років, на середину ХІІ ст., поступово перетворилися на цілком самостійні державні утворення, кожне з яких мало притаманні лише йому особливості політичного устрою. З них на території сучасної України були розташовані Чернігівська земля, Волинь та Галицька земля. Політичний центр Переяславського князівства у другій половині змістився у Залісся — у землі сучасної Центральної Росії, тож воно у подальшому не мало самостійного значення, а переяславський стіл займали молодші представники династії нащадків сина Мономаха Юрія Довгорукого.

Найбільша з усіх земель Русі, Чернігівська, за своїм політичним устроєм найбільше відповідала класичній моделі. Тут чітко працював принцип старійшинства: князі по черзі займали старший чернігівський стіл, за життя поступово переміщаючись від молодших столів до старших. Утім, і тут поступово наростали процеси децентралізації. Ще з кінця ХІ ст. автономний статус отримало Новгород-Сіверське князівство. У першій половині ХІІ ст. незалежність отримала Рязансько-Муромська земля. У міру колонізації колишніх земель в’ятичів на Верхній Оці економічне й політичне значення Чернігова поступово занепадало, і вже по монголах політичний центр змістився на північний схід — до Брянська.