Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 4

Кілька слів окремо слід сказати про Дунай. Пониззя Дунаю є не лише ділянкою природного кордону за лінією Карпати — Прут — Дунай. Це ще й початок великої магістралі, що охоплювала Карпатську улоговину, Північні Балкани, через Саву та верхню течію мала виходи до Приальпійської зони, а у витоках з’єднувалася з найважливішою артерією Західної Європи, Рейном. Дунайським шляхом найчастіше користувалися народи, що переміщувалися зі сходу на захід, однак відомі й зворотні рухи.

На відміну від річок, море набуло комунікативної функції порівняно пізно, на межі доби бронзи та раннього залізного віку (на початку І тис. до н. е.). Ідеться про специфіку саме Чорноморського басейну, а не світову практику взагалі. У Середземному морі добре відомі кораблі значно старшого віку, що поралися з чималими подорожами; морський розбій був одним із традиційних промислів, а зображенням першої битви на солоній воді вважають рельєф поминального храму Рамзеса ІІІ (правив бл. 1185–1153 рр. до н. е.) у Мединет-Абу, де єгипетський флот змагається з флотом «народів моря». Проте, попри пізній старт, значення контактів саме морським шляхом було непересічним, їх питома вага в історичній перспективі тільки зростала, а намагання контролювати узбережжя, порти й ділянки морських трас часто-густо ставали причиною запеклих конфліктів. Зазначимо, що у давнину та Середньовіччя північне узбережжя Чорного моря виступало радше об’єктом експансії, лише епізодично слугуючи базою для військово-морських експедицій на Балкани, до Малої Азії та, в одиничних випадках, далі на південь, в Егейське море. Злам ситуації стався лише в Новий час, однак і відтоді стратегічною проблемою залишалося питання чорноморських проливів, що значно обмежувало значення чорноморських флотів.

Надзвичайно важливим фактором у всі часи було різноманіття ландшафтно-кліматичних зон, притаманне території України. Твердження про таке різноманіття виглядає на перший погляд дещо перебільшено. Дійсно, 95 % площі України характеризується одноманітним рівнинним рельєфом, що не має значних перепадів висот. Відносно одноманітним є й клімат, адже територія України практично повністю лежить у межах помірного клімату, і лише південне узбережжя Криму належить до субтропіків середземноморського типу. Однак попри порівняно незначну протяжність з півночі на південь (близько 700 км), у ландшафтах України представлені три євразійські зони: лісова на півночі, лісостепова в центральних регіонах та степова на півдні. Порівняно незначною є й меридіональна протяжність, близько 1300 км (з урахуванням Українського Закарпаття, що географічно належить до Центральної, а не Східної Європи та має специфічний мікроклімат). Проте ця протяжність помітно позначається у зростанні ступеня континентальності клімату. За напрямком із північного заходу на південний схід значно зменшується річна кількість опадів та збільшується амплітуда річних температур.

Зазначені особливості ландшафтно-кліматичного зонування відіграли чи не найбільшу роль в історичних процесах на території України. Різноманіття приваблювало населення із різними системами господарювання. З одного боку, це спричиняло достатньо регулярні міграції ззовні, а відповідно провокувало конфліктні ситуації між аборигенами та прибульцями. З іншого — у певних ситуаціях народи з різними системами господарювання (а відповідно, й різними соціальними системами, ідеологіями, принципами організації війська та ведення бойових дій тощо) співіснували поруч один з одним у межах доволі компактної території. Таке сусідство часто-густо було зовсім не симбіозом, а приводом для постійної напруги та збройного протистояння.