Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 101

Син Менглі Мехмед Ґерай (правив у 1515–1523 рр.) переніс свою увагу на здобуття гегемонії над іншими ханствами пост-золотоординського простору. Йому вдалося посадити на трон Казанського ханства свого брата (чи племінника) Сахіба Ґерая у 1521 р., а вже наступного року разом із ним з двох боків напасти на Московську державу, дійшовши до самої Москви та узявши (напевно за перебільшеними відомостями) триста тисяч ясиру. Мехмед Ґерай завда поразки ногаям та вирушив у похід на підкорення Астрахані. Але там його і його сина Багадура Ґерая підступом убили ногаї та знищили їхнє дванадцятитисячне військо.

Господарство у кримських татар розвивалося дуже повільно і вражало європейських мандрівників відсталістю. Ще в першій половині XVІ ст. татари були народом перш за все пастушим і через це кочовим, бо мусили невпинно подорожувати у пошуках пасовищ для своїх стад худоби. Навіть у 1530-х рр. кримські татари ще не знали осілого рільництва. Михалон Литвин з подивом писав, що «землю, навіть найбільш родючу, вони [татари] не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм дає, тобто травою для годівлі худоби».

Але вже на той час з’явилися ознаки переходу до рільництва як допоміжної галузі господарства. Продовжуючи кочувати, татари почали розорювати й засівати в степу ділянки землі, щоб повернутися до них восени й зібрати врожай. Таке примітивне рільництво, характерне для деяких відсталих кочових народів Середньої Азії, Північного Кавказу тощо, не могло задовольнити потреби населення у хлібі та інших продуктах харчування.

Замість того щоб підтримувати розвиток сільського господарства, татарські хани й мурзи значну частину продуктів добували шляхом набігів на сусідні землі. Ці походи часто суперечили інтересам Османської імперії, оскільки татари нападали і на держави, які уклали мир із султаном, і на союзників султана.

Варто відзначити, що у межах сфери впливу Османської імперії Кримське ханство користувалося великою самостійністю. Ханство не було завойоване османами, Ґераї лише визнавали владу османських султанів над собою та їхнє право призначати й усувати кримських ханів. При цьому кримські хани були повноправними суверенами на своїй території, мали право на самостійні міжнародні зв’язки, право призначати і збирати податки, видавати закони. Система права у Криму суттєво відрізнялася від правової системи решти Османської імперії.

Окрім права призначати й усувати ханів (при узгодженні з правлячою елітою Кримського ханства) османські султани також мали право викликати кримське військо на імперські воєнні кампанії, а іноді й для участі у громадянській війні всередині імперії, як, наприклад, у 1511 р., коли принц Селім (майбутній Селім І Явуз) повів кримське військо на війну проти свого батька султана Баязита ІІ. Поступово втручання султанського уряду у справи Криму ставало все частішим, і у більш пізній період свого існування ханство фактично перетворилося на османську провінцію.