Читать «ПОЕЗІІ, ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК» онлайн - страница 3

Бажається панам пограться трохи з нами,

Бо бачать, що в тюрмі зовсім ми в їх руках,

Ну і обвішають старими бренькачками,

Щоб знати, як було в середніх ще віках.

Ніщо для нас тюрма. Ми інші тюрми знаєм,

Тверді, безвихідні, уперті та живі,

І проти них, брати, борню ми підіймаєм!

А в тій слабій, дурній, хоч кам'яній, тюрмі

Ми бачим тільки страх панів і понімаєм,

Що панство їх крухе, як мури ті німі.

Написано 1880 р., досі не друковано.

СУЧАСНА ПІСНЯ

Вона не забавка дитинна,

Вона не мрія золота,

Вона не ніжная, невинна

І несвідуща красота.

Вона не пестощі любови,

Не вітру шум, не шепіт хвиль.

Вона тверде, рішуче слово,

Вна оклик духу голосний.

Вна дзвін той, що народ скликає

В добі нещасть до дружних діл,

Потужна пісня бойовая,

Защита серед граду стріл.

Вона огнистая лучина,

Що жару в серця долива,

В машині поступу пружина,

Непоборима і жива.

Не в сріблі, злоті, оксамиті

Вона зближається до вас, -

Вона робітниця і в світі

Свою роботу зробить раз.

Вна в серці криє біль пекучий,

Но вна не вмерла ще проте,

Вона жива, як люд робучий,

В котрім все людськості життє.

Вона горда і перед силов

Ніколи не зігне чола.

Вна дуб потужний над могилов,

Посеред хвиль бурних скала.

Вна ясним оком заглядала

У грудь відвічних поколінь,

Століть громада пролітала

Поперед нею, наче тінь.

Вна горя людського страшного

Нори гляділа з давніх літ,

Вона боліла, мліла много,

Заким на ясний вийшла світ.

Тож не цурайтесь видом бідним,

Нескладним гомоном її,

А серцем щирим і свобідним

Прийміть і полюбіть її.

Тож не цурайтеся, що стони

Часом крізь пісню ся прорвуть;

Се ж серць терплячих міліони

В тій пісні дружним боєм б'ють.

Прислухайтесь до того бою,

До зітхань горя в чорній тьмі,

Пригляньтесь до життя з любвою, -

А ви полюбите й її.

Написано 1880 р., досі не друковано

1881

***

Не все іще було, що може бути.

Не все, що мож розумного гадать, було вже гадано. По тій же пути не все історії колеса мчать.

Та тільки що розумного творилось, розумного гадалось до сих днів, - найменш у мозках одиниць зродилось, найбільш народ зробив і виповів.

СМЕРТЬ УБІЙЦІ

Вмирав мужик. Ну, що за диво?

Таж тисячі іх мруть щодня, спокійно мруть, від смерті ждучи, чого не мали від життя.

І сей так умирав. Сусіди зійшлися, гуторять, дітий, уже дорослих, розважають, - аж з ліжка обізвавсь старий:

"Хтів сповідатись я попові, та передумав; що вже крить?

Один гріх в мене на сумлінні, та з нього піп не розгрішить.

Громадський гріх се, тож прилюдно його сповімся, - ви судіть

і, як вам каже совість ваша, виніть мя або розгрішіть.

І ви, мої кохані діти, сю сповідь слухайте, щоб знать, чию хороните ви пам'ять, чим батька свойого назвать.

Ви - діти вбійці! Не жахайтесь!

Ось близько сорок літ уже я гріх той ношу на сумлінні, а він сумління не пече.

Так, дорогі мої сусіди, - я людську жизнь на душу взяв!

Чи бог простив мя, чи по смерті віддасть, що ту ми не віддав?..

Бо всяке вбійство, кажуть люди, бог тяжко-тяжко відплатить…

Я суду божого не знаю, но серце в мене не дрижить.

Вже тому сорок літ без мала, - то ще за панщини було, - під панською руков дрижало, стогнало стоном все село.

А пан наш був, мов звір той, лютий, - лиш чоловіком дарма звавсь; він крові нашої всисався, а горем нашим потішавсь.