Читать «Повiтряна лiнза (на украинском языке)» онлайн - страница 4
Василий Павлович Бережной
Прибiг Кирило. Знову сяючий, збуджений.
- Сережок там нiяких немає! -вигукнув.- Та вони й не знають, що це таке, i в жодної мами до вух нiчого не причеплено, я ж придивився... Зате ось що дали!
I вiн простяг мамi годинника з красивим браслетом.
- Такий самий, як у дядi Нейби, тiльки браслет, бачите, тонший.
- Це жiночий, - сказав Нейба.
Лайтi дивилась на годинника, як зачарована. Крiм двох рядiв чисел на овальному циферблатi, якiсь знаки виглядали з чотирьох круглих вiконечок, розташованих навхрест. Пiдставивши його пiд сонячне промiння, що пробивалось на Ееранду крiзь зелень, Лайтi аж зажмурилась - годинник сяйнув мiрiадами сонць. Оце прикраса!
В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким нiжним поглядом, що iнший на його мiсцi одразу ж розтанув би. А вiн сидiв незворушний, задумливо спостерiгаючи ту "повiтряну лiнзу" в кiнцi алеї.
З кожним днем апетит до подарункiв у Лайтi розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дрiб'язку - елегантну сумочку, хустинку, яка змiнювала свiй колiр i вiзерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на iндiйське сарi, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи i т.п.
I щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.
- А я вже дещо по-їхньому розумiю! - хвалився. - Там такi гарнi люди... От тiльки моря коло них нема...
Лайтi лише усмiхалась на тi балачки. Правда, її трохи дивувала поведiнка Нейби: подарунки купує, а в кiно не запрошує.
Їм лишалося кiлька днiв. Цього разу Кирило принiс чудернацький капелюшок - як тiльки Лайтi одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодiю.
- Та вiн музикальний!
- Точнiше - лiкувальний, - обiзвався Нейба. - Музична терапiя.
- Вперше чую, - сяйнула усмiшкою Лайтi. - От що значить Одеса, чого тут тiльки нема! Ви - одесит?
Нейба опустив очi:
- Трохи одесит. Але не зовсiм...
Це, власне, були останнi слова, якi Лайтi почула вiд цього загадкового чоловiка. Тих же, на якi очiкувала, яких жадала, вiн так i не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. I наступного дня не з'явився.
Кирило, помiтивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:
- Дядi Нейби не буде. Термiн закiнчився, чи що... Вiн передавав привiт.
- А бiльше нiчого не сказав?
- Та... здається, нiчого.
Мама поклала руку на Кирилове плече:
- Так-таки й нiчого? Я ж по твоїх очах бачу: щось вiн сказав. Ну?
- Та... - Кириловi явно не хотiлось признатися. - Та сказав...
- Ну, що? Що?
Кирило пiдвiв голову, подивився на мамине обличчя:
- Гарна, сказав, у тебе мама, тiльки дуже речi любить, занадто...
- А хто ж їх не любить? - обурилась Лайтi. - Теж такий самий... Подивися, дурненький, он iншi мами якими штучками пообвiшуванi... На власних машинах їздять... Адреси вiн не залишив?
- Нi.
Кирило сидiв засмучений, їсти не хотiв, тiльки водив ложкою по тарiлцi.
- Слухай, вiн багато тобi грошей давав?
- Нiяких грошей вiн не давав.
- Бач, ти кажеш менi неправду. Ти поганий, нечемний хлопчисько! Недаремно ж i подiбний на свого батечка.