Читать «Пасажири вільних місць» онлайн - страница 2
Мартін Андерсен-Нексе
Хвилю я міркую, як вони опинилися тут, коли потяг за розкладом ще ніде не спинявся. Але скоро забуваю свої сумніви, так мене зацікавлює їхній незвичайний вигляд.
Бабуся коло мене згортає на колінах зашкарублі руки й дивиться перед себе таким захопленим поглядом, як дитина, що вперше побачила світ. Немає нічого прекраснішого за стомлено згорнені руки старої жінки. Я не втримуюсь і торкаюся тієї знівеченої ревматизмом руки з синіми вузлами жил. Вона холодна, як крига.
— Ви, певне, давно не бували в селі, бабусю? — питаюся я.
Вона киває головою й каже:
— Яке ж бо чудове нині літо!
— А давно ви з села? — знову питаюся я.
Бабуся кліпає очима, тоді каже невиразно:
— Часом не буваєш у селі відтоді, як вісімнадцятирічною дівкою попадеш до столиці. Але ж колись таки поїдеш… неодмінно.
— Либонь, тягне вас на батьківщину?
Бабуся таємниче всміхається:
— Господарі мали б мене відвезти додому, але я сама взяла собі відпустку. Бо вісімдесят два роки дбаєш про інших, а про себе зовсім забуваєш. А в селі на цвинтарі, в західному кутку, є горбик, звідки видно і як сонце заходить, і все навколо. Там би я хотіла спочити…
Тепер я впізнав стару: вона з північного кварталу. І почав розуміти її.
— Вона їде вмирати, — втрутилася молодша жінка, і голос їй уривався на кожному слові. — Вона вже он яка стара. А от ми їдемо, бо хочемо жити. Еге ж, вибачте, що я розмовляю так нерозбірливо: це тому, що вони продали мою штучну щелепу на важливіші потреби…
Жінка закашлялась, і аж тепер я завважив, яка вона худа. Почали кашляти й чоловік та діти, сухим, глухим кашлем, наче в них не лишилося легенів.
— Це сухоти, — прошепотіла жінка. — Ми всі їх дістали. Але тепер їдемо на узбережжя й видужаємо. На узбережжі таке здорове повітря.
— Аби тільки не було запізно, — каже бабуся. — Надто пізно ми, бідаки, починаємо думати про себе.
— Раніше ми не могли. Чоловік мій робив щітки, і нам треба було помагати йому, щоб прохарчуватися. От ми й заслабли на груди.
— А тепер він уже не робить щіток? — спитав я.
Мені всяке спадало на думку: хтозна, може, вони якось зуміли скористатися воєнною скрутою. Вони їдуть на узбережжя цілою родиною; певне, заробили на якій спекуляції, хоч на найдрібнішій.
— Ні, — відповідає бадьоро жінка. — Прийшла ж бо війна, чи, радше, дорожнеча, і дуже нам помогла. Нам уже ні на що не ставало, навіть на хліб, так упали в ціні тих наших дрібка грошей. Та ось ми здибали пророка з Вільномістя…
— Пророка з Вільномістя?
— Авжеж, і він навернув нас на свою віру. Там майже нічого не їдять на знак протесту проти дорожнечі, а тому байдуже, скільки коштує хліб. Та й одежа не зношується, бо кожного, хто вступає в громаду, так убирають, що йому вже того одягу ніколи не треба поновляти. А що всі члени громади подорожують задарма, то й ми надумали собі вирушити на узбережжя, всі п’ятеро.