Читать «Підземний вітер» онлайн

Марина та Сергій Дяченко

Підземний вітер

Я поведу тебе в далекий край...

(«Лісова Пісня»)

Частина перша

Улія йшла околицею свого району, жовті світляки висотних будинків згасали один за одним, тоді знову спалахували, запрошуючи до гри. Зачувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, що чекав на розі великої й малої вулиць, затремтів, неначе од вітру, і згас аж на секунду.

— Чекав? — вона поклала руку на холодний бік.

Шаплюск був уразливіший за інших. Він потерпав від журби та невиразних передчуттів, він квапився вилити їх Улії, а вона вислуховувала й ніколи не відкривала йому, що його острах перед майбутнім походить від з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо дротів у танці й сили сирого вітру.

— Усе буде добре, — вона обійняла бетонний стовбур, пригорнулася щокою, відчула на мить тугу й занепокоєння Шаплюска — і довіру, яка помалу приходить на їхнє місце. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «Винайму ква...», Шаплюск кліпнув ледь помітно, попросив приходити до нього частіше, Улія пообіцяла й рушила далі, уздовж шеренги хирлявих лип, уздовж великої вулиці, здорової й пружної, із чистим вологим асфальтом, з маяками рекламних щитів на автобусних зупинках.

Уночі потоки людви ставали спершу тонкі й переривчасті, як біла розмітка на осьовій, а тоді й геть висихали, пересуваючись з-під неба в прямокутники вікон. Рух протікав проїзною частиною вільним, не збитим у затори потоком.

Улія зупинилася перед Даюванном, що був майже такий самий чутливий і розвинений, як Шаплюск, але значно оптимістичніший. Вони привітали одне одного стримано й навіть іронічно, Даюванн повів тінню й повідомив, що наближається осінь. Він не може пояснити, чому так упевнений у цьому, але потоки води й потоки в мережах, шари повітря й переміщення людви кажуть йому, що осінь — незабаром...

— Ти помиляєшся, — сказала йому Улія.

І Даюванн знову повів тінню, на що Шаплюск ніколи б не наважився.

Улія рушила далі; тим боком вулиці безшумно пролетів Перевул, поодинока людва помітила його й прискорила крок. Перевул повернувся, загальмував, перетнув подвійну осьову й зупинився перед Уліею — за три кроки.

Світлофор над його головою нервово запульсував жовтим.

— Покатаємося? — запропонував Перевул і поплескав по незайнятому сидінню мотоцикла.

— Маю справи, — сказала Улія.

— З ліхтарями цілуватися? — запитав Перевул.

— А тобі що, — сказала Улія.

— Сідай, — сказав Перевул.

Вона подумала — і сіла.

Стихія Перевула була — політ, коли сходяться в точку лінії узбіч, коли звичайні речі розмазані в стрічку спокійної ситої швидкості; Улія обійняла його за плечі й заплющила очі. Вони летіли просто по осьовій, навкруги не стало нічого окремого — лише ціле, лише Місто, дві смуги ліхтарів праворуч і ліворуч, щонайніжніша мережа проводів, рух, від якого хотілося стогнати й сміятися, Улія притулилася обличчям до шкіряної спини Перевула, цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб, попереду відкрилася палючим вогнем біло-червона дзвонова дорога...