Читать «Пів"яблука» онлайн - страница 7

— А кошик чий?

— А кошик мiй! — повiдомила iменинниця. — Нiхто не вiдгадав, фото залишається у автора. Наступне запитання… Хто взяв перше мiсце у номiнацiї «Вираз обличчя»?

Слухачi не квапилися з вiдповiдями.

— Хтось iз нас, коли ми нарештi влаштували собi привал iз застiллям, — висунув свою версiю Iгор. — Думаю, коли ми з Вiктором вигукували «Будьмо!».

— Або коли ми штовхали машину, — згадав Вiктор.

— Нi перше, нi друге… Здаєтеся?… Гляньте-но!

З фото дивився набурмосений Iгор — погляд знизу, з-пiд насуплених брiв — сидiв пiд кущем червоний, напружений, заскочений фотооб’єктивом.

— Не може бути! — заперечив Iгор. — Ти не могла мене упiймати у такий момент.

— Це мiй чоловiк загубив ножик i шукає, - дала правильну вiдповiдь органiзаторка конкурсу. — Пам’ятаєш, Iгоре? А ти що подумав?…

У фiналi гри за кiлькiстю отриманих свiтлин перемогла Луїза. Того карпатського дня вона найчастiше потрапляла у кадр. Усi визнали найвдалiшим її фотопортрет бiля молоденької осики: вiдблиски сонця на щоцi та у волоссi мiдного кольору, i досконалий фон — зелено-червоне, дрiбне й кругле, як п’ятикопiйковi монетки, листя дерева…

2 Луїза i Кiнь

При входi у бар Луїза зустрiлася поглядом з чоловiком, який сидiв обличчям до дверей i неуважно слухав жiнку навпроти себе. Луїза вiдшукала вiльний столик, вiдчуваючи, що незнайомець не зводить з неї очей. Його супутниця i собi глянула, чому щойно скляний, вiдсторонений погляд спiврозмовника помiтно ожив. Де б не опинялася Луїза — у коридорах телеканалу, у крамницi, на пляжi, де завгодно — на неї завжди звертали увагу. I не тому що ця ефектна мiдноволоса жiнка мала помiтний виступ на спинi над правою лопаткою. Власне, не горб вiдразу впадав у вiчi. Приголомшливим було поєднання очевидної фiзичної вади зi сповненим гiдностi, теплим, небайдужим поглядом. Виразнi очi, густе руде волосся, аристократичнi кистi рук — i потворнi наслiдки дитячого сколiозу. Всупереч усiм законам гармонiї таке поєднання не псувало її зовнiшностi, а найсильнiший ефект справляла трохи уповiльнена грацiозна хода — результат тривалої i виснажливої роботи над собою.

Якось донька Iрини пожалiлася їй: фiзкультура в унiверситетi — непотрiбний предмет, усi намагаються сачканути. “Уявити лише: двiчi на тиждень здавати дурнi нормативи!” — обурювалася Сонька. “Уявляти немає потреби, — спокiйно вiдреагувала Луїза. — Я усе життя, день у день, протягом години здаю свої особистi нормативи. Нiхто не примушує. Якщо не буду цього робити — почну шкутильгати”. — “Чому?” — не зрозумiла дiвчина. — “Бо через викривлення хребта права нога коротша за лiву на два сантиметри, — приголомшила мамина подруга. — Не помiчала?”.

… Луїза сiла за вiльний столик так, аби було видно вхiднi дверi, замовила каву i неспiшно розпалила свою верескову люльку. Залою для курцiв поплив аромат тютюну Captain Black. Файкування* передалося Луїзi з кров’ю вiд прабабцi-гуцулки. З дитинства пам’ятала цей старовинний гiрський жiночий ритуал — вiд набивання люльки та припалення до чищення. Берегла пожовклу свiтлину з вiдламаними кутиками, на якiй баба Параска з файкою у руцi, а було їй тодi вже добряче за 80 рокiв.