Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 191

Людина здатна не тільки пристосовуватись до обставин і вижити, а ще й здобути вигоду! Гундлахові завжди щастило. Мусив лише бути гнучким, не втрачати розуму, якщо хотів чогось досягти і вижити, як людина. Головне тут знайти своє покликання й кинути виклик долі… Він підвів голову і закліпав; над ним, ніби гнані вітром, пронеслися тіні.

На тому боці, десь над гирлом Чолутеки в Гондурасі, сходило багряно-червоне сонце, незабаром почнеться пекельна спека. У стегні нестерпно сіпало, збудження наростало. Він не міг діждатись, коли по нього нарешті припливуть.

Потім напруження змінилося байдужістю. Гундлах і досі вірив у свою щасливу долю. Невже йому й цього разу пощастить вийти сухим з води? Ніч минула не марно. Незважаючи на слабість і періодичну втрату свідомості, він таки багато дечого обдумав і зрозумів. Зроблено великий вибір. Гундлах навіть уявляв собі майбутнє, бачив двох людей, на яких воно трималося. Його тільки непокоїв неприємний дрож у всьому тілі. Дедалі робилося холодніше, пальці терпли, але Гундлах мав таке відчуття, ніби температура різко впала. Невже це над морем опустилась імла? Він усвідомлював, що не все йде так, як мусило бути. Гундлах не бачив ні Фернандеса, ні щогли катера. Він ковтнув з боклаги води, спочатку вона здалася була свіжою, а потім стала гидкою, багато розлилось. А де ж повстанці з великого острова? Адже туди немає й двохсот метрів. Чого ж вони зволікають? Якщо не хочуть узяти його, чужинця, то повинні ж бодай забрати зброю! Чи, може, в них немає транспорту, може, їхні судна потоплені?

Нараз у нього промайнув смутний здогад, а потім Гундлах збагнув, чому нікого поряд немає. Там, на великому острові, ніхто й не підозрює про його існування. Фернандес, очевидно, задраїв пробоїни на катері й накивав п'ятами, адже до найближчого мису його батьківщини всього вісім миль, хвилин сорок плавання. Фернандес не зважився пливти повз сторожові судна з пораненим на борту, щоб не викликати підозри надто недовірливих властей… Шкіпер його так укутував, лишив удосталь їжі, зброю й навіть рацію, отже, намагався згладити почуття провини, покинувши його тут. Гундлах майже пробачив мулатові. Що, власне, їх зв'язувало, крім отієї короткої сутички з Джексоном? Адже й Фернандеса, як раніше Мак-Ліна й Петера Гертеля, він утяг у події, які мали чи могли мати для них фатальні наслідки. Отже, тепер нехай і він сам побуде трохи в їхній шкурі. Гундлах знав свою схильність використовувати інших людей, вплутувати їх в афери, приносити нещастя.

І незважаючи на це, він вірив, що доля не обмине його й сьогодні. Він лаштувався проповзти високою травою до протоки між островами й вистрілити в повітря або розпалити багаття, коли почувся гуркіт вертольота. Гундлах вирішив, що це по нього, адже його шукають, можливо, навіть Георг Дорпмюллер, який, за словами Гертеля, мав у своєму розпорядженні два вертольоти. Незабаром Гундлах визначив навіть тип машини: легкий «ірокез» широкого застосування, який був і на озброєнні НАТО. И ось крізь гуркіт мотора й лопотіння гвинта долинув голос, і Гундлах здогадався, що то не з вертольота, а з портативної рації: «Риба, Риба, будь ласка, озвись, ми бачимо тебе…» То був голос не Дорпмюллера, а Пінеро, хоча це не мало вирішального значення, адже тепер його, Гундлаха, так чи так мусять покласти до лікарні й вилікувати, вони нічого йому не зроблять, коли збагнуть, що про нього відомо вже багатьом людям. Для Гундлаха це була тепер єдино можлива, хоч і не пряма, дорога до повстанців, до тих, кого він цінував і любив.