Читать «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2» онлайн - страница 12

Малоросійські козацькі полки, через брак відповідної підготовки, не брали безпосередньої участі у бойових діях під час Російсько-турецької війни 1768–1774 рр., але охороняли тили російської армії, прикордонні території та шляхи сполучення. Приміром, козаки Лубенського полку розташовувалися на охороні м. Бендер, лінії від Бендер до Ясс і далі до р. Прут; Переяславський полк перебував у розпорядженні штабу П. О. Рум’янцева; ще 1500 козаків охороняли поштовий шлях між Дніпром і Дністром.

Окремі представники малоросійської шляхти брали участь у Російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. у складі російських частин. Серед них, зокрема, слід особливо відзначити майбутнього фельдмаршала Російської імперії Івана Васильовича Гудовича (1741–1821) та генерал-поручика Андрія Степановича Милорадовича (1726–1796).

Унаслідок війни з Туреччиною 1768–1774 рр. Російська імперія приєднала до своєї території Таврію та землі між Дніпром і Південним Бугом. Окрім того, було ліквідоване Кримське ханство, завойований Крим та бухти на березі Чорного моря. Військову варту в Криму та Північній Таврїї аж до 1783 р. — часу остаточного скасування полкового поділу Малоросії, несли малоросійські козаки.

Ліквідація Запорозької Січі. Чорноморське козацтво

У Російсько-турецькій війні 1768–1774 років узяли участь і запорозькі козаки. Але так само, як і Малоросійські козацькі полки, вони використовувалися російським командуванням переважно для виконання допоміжних функцій: охорони тилу, військових комунікацій, транспортного обслуговування тощо. Лише під час штурму фортеці Очаків та воєнних дій на Дунаї запорозькі козаки безпосередньо вступали у бій.

1775 р., по закінченні бойових дій, Запорозьку Січ було скасовано. Російські війська на чолі з генералом Текелієм оточили Січ та висунули вимогу про її роззброєння. Ані запорожці, ані росіяни воювати не хотіли. Переважна більшість запорозьких козаків протягом кількох тижнів таємно виходила з Січі й тікала на турецьку територію. Решта невдовзі склала зброю та згодом під керівництвом генералів була переформована в три пікінерські полки російської армії. Останній кошовий отаман Петро Калнишевський (1690–1803) був заарештований і засланий на Соловецькі острови, де й помер. Надгробок і каземат, у якому перебував Калнишевський протягом 25 років, збереглися донині.

Запорожці, що перейшли на турецьку територію, заснували так звану Задунайську Січ, однак уже на початку Російсько-турецької війни 1787–1791 рр. вони почали масово повертатися у розпорядження російського військового командування. Так, 24 серпня 1787 р. генерал О. В. Суворов доповідав своєму начальству:

«К Кинбурну с острова Березани вышло бывших запорожских казаков больше сорока, то есть кроме двух человек четыре куреня. Осталось на оном Березане еще два куреня; выше Очакова верст двадцать, при Кучуруне, по известиям вышедших, — один курень; против устья Буга — один курень. Всех было около Очакова восемь куреней; протчие сто два человек прошлого году весною прогнаны от турков за Лунай; в австрийские границы перешло третьего году с две тысячи человек, за половину поляков. Сих, с Березани вышедших, яко по свидетельству здоровых и бывших несколько дней в карантине, препровождаю я в Бкатеринославское наместническое правление».