Читать «Осінні узори» онлайн - страница 3

У романі «Рев оленів нарозвидні» вперше у нашій художній літературі Роман Іваничук торкнувся трагедії УПА. Твір викликав суперечки й дискусії, й кардинально протилежні оцінки й судження. І автор почувся знову в бурхливій стихії літературного життя, стихії, котра часом така ж непередбачувана, як найстрашніша повінь. Але ліпше повінь, ніж перебуття на мілині… Аби Іваничук не скаржився: була слава, а зараз чекаю, щоб хтось сказав про все, написане вже за часів нашої Незалежності, бо крім принагідних висловів, ґрунтовної розробки нема, й це болить, бо написано чимало, може, краще, ніж було раніше. Так, від «Орди» до «Реву оленів» написано не менше, ніж від «Мальв» до «Орди».

Зрештою, досить мого вступного слова. Отож пропоную Романові теми для медитацій. Я поклала перед ним диктофон, Іваничук медитував уголос, мені зосталось тільки переписати на папір слова – голос, на жаль, на папері не відтворюється.

Найкраще місце на землі

Уся твоя робота, все твоє життя, вся твоя творчість зв’язані з тим куточком світу, яке тобі наймиліше; те місце на землі як найкраща жінка для тебе, від якої ти не хочеш і не можеш бути вільним, яку покидаєш тільки задля того, щоб знову повернутись; найкраще місце на землі для мене – це Львів, я не міг би жити в іншому місті, хіба щоб мене примусили. Львів дає абсолютно все, чого потребує душа; Київ, напевне, набагато гарніший уже тому, що там Дніпро, Київ – столиця, але для мене необхідність одна – це Львів.

Проте заховався десь у пам’яті інший неповторно гарний закутень, моє село Трач; хоч я вже чужий йому, люди вже інші; як я туди приїжджаю, то переважно на могилу мого батька, але ж яке воно справді дивовижне! Я його вже описував, заплющу очі і бачу його – несподіване своїм рельєфом, зеленню, несподіваними з’явами людських облич – хоч їх уже й нема… В глибині душі таїться оте моє село, де я виріс, воно дало мені натхнення для багатьох речей, і від нього не можна теж вивільнитися. Як не можна вивільнитись від власного дитинства. Це не вдалось нікому.

Дитинство і старість

Чому старість? Зрілий вік. Часом говорять: тоді був не я, хтось інший, коли йдеться про себе самого, двадцятирічного, але це неправда, ти завше одна й та сама людина: в дитинстві я був такий, як і зараз, тільки тепер моє дитинство помножене на досвід, на роки, на те, що називається мудрістю. Кожна людина її набуває з віком; це не означає, що ось я мудрець, мислитель, всі розуми поїв, однак людина в моєму віці повинна бути мудрою, наскільки того дару має від природи. Звичайно, в дозрілому віці я знаю те, чого не відав у дитинстві, але ж психіка, темперамент – ті ж, я не відчуваю різниці між собою й собою, це весь час тільки я, хіба ось подивлюся в дзеркало й бачу того віддаленого в часі хлопчиська, я його пам’ятаю, не вигадую і навіть думаю, що він зовсім на мене схожий, хоч, може, це не так, бо сторонні ходи не впізнають мене на старих, з дитинства, фотографіях. Колись мій учитель, котрого ми називали Штраусом, казав: нехай у кожному живе хлопчисько в коротких штанцях, тільки так ви будете вічно молоді; це була формула, котра здійснилася в мені, відбилася в моєму досвіді, в моїй життєвій практиці. Старості я не боюся, я тішуся своєю старістю, страшна тільки неміч; ні, я маю гарну старість, маю той зрілий вік, коли усвідомлюю і себе і світ, цей вік мене дуже влаштовує, я б не хотів повертатися у дитинство чи в молодість.