Читать «Осінні узори» онлайн - страница 22

У всьому винна подруга Олі – Галя. Три дні тому після уроків вона підбігла до Володі й під великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогодні, в Олі день народження (п’ятнадцять років!), що батько дозволяє їй забавитися зі своїми товаришами і що Оля хоче запросити Володю, тільки сама соромиться. Володя розтав від щастя, вдячно стиснув Галі руку й бігом помчав додому.

Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут відразу – перешкоди. Увечері прийшла з роботи мама й послала Володю до сусідки Тоні позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дістанеться ні карбованця від мами. Він почав переглядати всі свої книжки, але жодної годящої не найшов: усі старі, з погнутими обкладинками. Володя тоді придумав інше. Намалює орнамент, він уміє малювати, а під ним напише вірша. На другий день орнамент був готовий, та нічого не виходило з віршем. Ще промучився один день, але, крім рядка «Питні оди вийшли з моди», далі не пішло.

Хлопцеві недалеко було до розпуки. Вчора зустрівся з Олею у коридорі. Червона, як півонія, пробігла вона мимо нього і тільки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька відповів кивком: «Прийду».

І він рішився на відчайдушний крок.

Пізно ввечері крався у парку до теплиць. Сторож дрімав, а через скляні двері виднілись освітлені неоновими лампами червоні й кремові троянди. Тільки три зірве, хіба це крадіжка?

Тихо рипнув поміст – Володька затамував подих, притулившись до стіни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало і з дзенькотом покотилося по підлозі. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з ніг і – втікати. Але старий тюпав за ним і кричав щосили. Володька мав надію втекти, та ба! При виході з парку загородила йому дорогу кремезна постать у міліцейському кашкеті й наказала льодовим голосом:

– Стій! Ваші документи?

…Максим Іванович почав уже виходити з рівноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:

– Останній раз питаю: що робив учора в теплицях?

– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.

– Тоді прощайся раз назавжди зі школою. Тобі місце в трудовій колонії!

Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовірним. Перед очима постала постать матері – вдови, яка завжди перед зарплатою позичає грошей у сусідки Тоні. Сердито витер кулаком непрошені сльози.

– Можеш іти, – сказав останнє слово директор.

Але тут відчинилися двері, в канцелярію вбігла Оля. За нею увійшла Олена Григорівна.

– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.

Оля сміливо підійшла до столу й стала поруч з Володею.

– Це я винна. Це мені на день народження хотів Володя принести квіти.

На хвилину стало дуже тихо. Тільки Олена Григорівна стримано посміхалася, а в її очах світилась материнська ніжність.

Оля важко дихала від хвилювання, поклавши долоню на груди.

Володя розгублено дивився на присутніх і врешті зупинив свій погляд на розчервонілому обличчі Олі. Максим Іванович хотів було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не діти. І це відкриття його збентежило.