Читать «Осінні узори» онлайн - страница 197

Почуття жалюгідного каяття, яке почало було діймати мисливця спочатку, тепер зникло, він ще раз на мить пережив радість усамітнення, і майнула думка – вернутися в сторожку, до неї ближче, ніж до селища; у гірській долині пурги, можливо, й немає. Мисливець повернув на схід, пройшов кілька кроків і зупинився: там, близько, не було нікого, а в протилежному боці, далеко, жили люди… Він відчув, що тієї самоти, якої прагнув, здавалось, усе життя і якою тільки що втішав себе, починає боятися гірше смертельної небезпеки. Розум підказував іти до сторожки – там є сірники і сіль, а в ягдташі – вбитий заєць, та голосіння самоти вже долинало з того боку, від сторожки, мов розпука, мов смертельно зранений звір. Мисливець ступив ще кілька кроків, ще на кілька кроків віддалився від людей і відчув себе враз ніким, біологічною істотою, в якій відбувається обмін речовин, а можливість духовного обміну втрачена, він ніби опинився на іншій планеті, на якій побачив неймовірні дива, а розповісти про них не має кому.

Звір самотності ревів повсюдно, і мисливець утікав від нього, йшов обличчям до північного вітру, а лижі тягнули на захід, кожен крок давався йому з великим зусиллям, помножував небезпеку, але й наближав до людей, а тому не відбирав, а додавав мисливцеві сил…

– Це так важливо, Адріано, – закінчив свою думку Степан, – хоч раз за життя усвідомити, що ти сам жити неспроможний… Що тобі потрібно ще чиєсь життя, і твоє теж комусь потрібне. А тоді людина все може…

– О так! – сказали разом Адріана й Нілочка.

– А ви знаєте, – звернувся Леонід до жінок, – що існує ще й так звана психологічна несумісність людей, яка дається взнаки в довгих походах, космічних польотах… Двоє великих друзів Нансен і Йогансон, добираючись півтора року з льодів Арктики до Великої землі, перестали навіть розмовляти між собою…

– Я не думаю, що ви візьметесь за роль Русанова, коли я гратиму Жюльєтту Жан, – коротко глипнула на Леоніда Адріана.

– Нізащо! – відрубав Леонід. – Зрештою, я не актор. Роль Русанова пасувала б Несторові. Урівноважений, наполегливий і – та сивина!..

– Дякую. – Нестор схилив у поклоні голову аж до керма. – Тільки що це за роль? Русанова легко грати – він символ, опора, прапор. То люди, які оточують його, зі своїми характерами, слабкостями, принципами, – зробили б фільм. Так я бачу.

– О ні! – різко повернула до Нестора голову Адріана. – Я примусила б вас скинути з себе бронзу, наліплену сценаристом.

– Будь обачний, Несторе, не попадись, бува, в її кігтики, – усміхнувся Леонід.

Біла змійка на асфальті враз розпорошилася, крупниста поземка пошурхотіла по всьому полотні. Машина вибралася на вершину перевалу, крізь темряву проглядали контури гостроверхого даху колиби, схованої за схилом.

– Що ж, може, спробуємо, Несторе? Перший дубль… Русанова на одну лише мить покинула мужність, і тоді Жюльєтта Жан…

– Для тебе лише такий варіант можливий?

– А для чого, по-вашому, Жюльєтта пішла з Русановим в експедицію? Щоб тільки спати з ним?