Читать «Омбре. Над темрявою і світлом» онлайн - страница 14

Чума! Герцог скрушно похитав головою.

Шукати сеньйора Аліканте серед розгулу чорної моровиці було б верхом безумства, як і блукати спорожнілими вулицями, на котрих залишила свої відмітини правиця смерті. До того ж ні мені, ні герцогу русинська мова не була відома. Однак тільки-но ми зрозуміли, що чекати допомоги нізвідки, на дзвіниці костелу, що виднівся віддалік, вдарив дзвін. Важко, глухо, як стогін людини, що конає у муках. Йому вторив підголосок, трохи дзвінкіший, схожий на дитячий зойк.

— Ходімо, ходімо, друже. Там має бути хтось, хто бодай латиною володіє. І якщо він здатен бити у дзвін, то здатен буде і відповісти нам... — проказав Валентино.

Прикриваючи обличчя рукавами, ми рушили у напрямку костелу.

— Чому бути, того не минути! — філософськи вголос розмірковував Чезаре. Я ледве розбирав, що він говорив, затуливши рукавом півобличчя. Дим виїдав очі та обпалював легені. — Але якщо мені судилося померти від чуми, — проказав герцог Валентино, — то це буде занадто щедрий дарунок долі для делла Ровере, чи не так?

— Не жартуйте так, мій пане! — відповів я. — Гірше те, що коли чума тут, то й Кам’янця вона може дістатися так само. Ті, хто тікали звідси, могли рознести її по усьому королівству.

На подвір’ї костелу було порожньо. Тут не смерділо згарищем, як у місті, бо хтось накосив чимало полину, склав у стіжки навколо будівлі, і вони, неначе велетенські кадила, пахкали на вітрі гіркуватим ароматним димом.

Слушний спосіб очистити повітря від згубного смороду, але я не дуже покладав надію на подібні простонародні засоби. Тим часом Валентино почав гукати дзвонаря-відчайдуха, що бив у дзвони серед чумного міста.

«Не будеш боятися ні страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні.... — почулося раптом звідкись згори. — Впаде тисяча зліва від тебе і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!..»

Дзвонар латиною вголос проказував дев’яностий псалом, що разом із полиновими куріннями мав відлякати чорну смерть. Проте чи мені було кепкувати зі слуги Божого та його віри у Давидові псалми?

Ним, до слова, виявився літній чернець-домініканець на ймення Юстиніан, що непогано розмовляв італійською. Вгледівши нас із дзвіниці, він доказав псалом до кінця і спритно спустився драбиною донизу.

Запросив нас всередину до костелу, розповів, що моровиця у Розматинчі почалася два тижні тому. Було схоже на те, що завезли заразу якісь купці разом зі східним крамом, тож багато хто, зібравши пожитки, потікали з містечка.

— У людей не вистачає віри в те, що Господь сильний їх охоронити, — скрушно пояснив нам отець Юстиніан.

За його словами, сеньйор Роджіо Аліканте, ризикуючи підхопити хворобу, зволікати довго не міг, хоч і очікував до останнього появи якихось людей. Тож, як і інші купці, разом із крамом він виїхав із Розматинча до кращих часів, повернувся у Чорнокозинецький замок, де за потреби завжди гостює у подільського біскупа. Це вниз по Збручу, як пояснив чернець, і тепер, очевидно, туди пролягала й наша дорога. Ну а він, слуга Божий, зостанеться тут, у Розматинчі, аби втішати тих, кому тікати нікуди, та ховати тіла померлих. У містечку залишилося не так багато люду, але ті, що вирішили перечекати моровицю, приходять сюди, у дім Божий, та моляться за порятунок.