Читать «Олівець» онлайн - страница 5

- Чому не пишете? - крикнув вiн грiзно до хлопцiв, котрi напiв з усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi. На крик професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.

- А ти, старосто, як написав З? - питає професор одного.

Замiсть вiдповiдi, замiсть пояснення - ляск ленiєю по лапi.

- А то що зверху, над 5?- питає другого.

- Капнуло з пера.

Знов ляск лiнiйкою по лапi.

- А ти, свату, чому не пишеш? - питає третього.

- Та я… про… прошу пана професора, - чуть крiзь сльози голос Степана Леськового.

- Що? - кричить професор гнiвно.

- Я десь олiвець загубив.

В тiй хвилi з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що олiвець, який лежав тепер супокiйно в моїй торбi, не був Степанiв. Нiяким свiтом! А все-таки при тих його словах я так залудився* (* Залудитись - злякатися.), рука моя так затремтiла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не змiг би був написати її.

- Так, - крикнув професор, - загубив? Постiй-но ти, навчу я тебе!

Чого властиво хотiв професор навчити Степана, господь знає. Ми, школярi, знали лиш тiльки, що професор два днi тому дуже сварився з Степановим батьком i, видимо, лишень шукав притоки* (* Притока - причiпка, привiд.), аби за вiтця помститися на хлопцевi; а крiм того, ми бачили, що сьогоднi професор трохи п'яний i що, значить, без бiйки не обiйдеться.

- Марш на середину! - крикнув вiн до Степана. Бiдний хлопець, видко, знав, що його жде, i не швидко рушався; професор ухопив його за довге, бiляве волосся i виволiк насередину.

- Тут стiй! А ти, - обертаючись до мене, - написав уже?

- Написав.

- Сiдай! А ти йди до таблицi!

При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось вiдiтхнув, раз тому, що сам сидiв на безпечнiм мiсцi, а по-друге, тому, бо думав собi, що чень уже Степановi не буде нiчого за олiвець, коли його професор пiслав до таблицi, - бо те знав я, що Степан писати вмiв. Тiльки чуючи, яким гнiвним голосом диктував професор Степановi цифри, як лютився, видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Менi було так тяжко, немов щось шептало менi внутрi, що коли буде що злого Степановi за олiвець, то в тiм буде й моя вина. Яким способом такi дивнi гадки сплелися в моїй головi, не знаю, але те тiльки певно, що я тремтiв, мов трепетовий* (* Трепетовяй - осиковий. лист.)

Степан пише цифри та й пише, вже записав цiлу таблицю, професор раз у раз дивиться на нього, аби зловити його на чiм-будь, але годi.

- Досить! - кричить вiн. - А тепер лягай!

- Та за що, прошу пана професора? - обзивавться Степан.

- Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в останнiй лавцi, а бiдний Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.

- Та за що мене пан професор хочуть бити? - спитав ще раз Степан крiзь сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-