Читать «Ойойкове гніздо» онлайн - страница 19

Та коли я заглядав на подвір’я Хмеля, мене цікавили не старі диваки. Між хлопцями ходила чутка, що Гриша будує аеросани. І збирається ніби на них здійснити подорож аж на Північний полюс. Аеросани! Це звучало, як пісня, як приваблива казка. Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!

І ось випала скоро щаслива нагода.

Якось у неділю прийшов до нас Гриша. Я саме ліпив чоловічка з глини. Такий у нас, в другому класі, урок задали. Присів Гриша, подивився на мою роботу.

— І хто вас учив! — хмикнув насмішкувато. — Голова більша за тулуб…

Узяв кусок глини і миттю зліпив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.

— Не заважай! — буркнув я заздрісно.

Гриша глянув у вічі примирливо. Таємниче спитав:

— Батьків немає?

— Немає.

— А Ліда?

— В хаті. Німецьку зубрить.

Худе, різко окреслене обличчя Гриші зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.

— А тобі чого?

— Та так, — зітхнув Гриша. — Фотографії приніс.

Пригадалось, як він крутився коло моєї сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш — цяця! Не знає Гриша, кого собі в друзі брати. Сказав би мені хоч півслова — на край світу пішов би за ним. Разом аж на Північний полюс подались би. А сестра — хіба зрозуміє вона хлопчачу душу?

Жаль стало мені Гришу.

— Покликати Лідку?

— Ні, ні, не треба! — підвівся Гриша. — Я в хату піду.

Через мить він вискочив з хати червоний як рак.

Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязкнуло і розбилось. А потім ще одне, і ще…

— Ось я в школі скажу! — крикнула, схлипуючи, Ліда.

Що трапилось між ними, думати було ніколи. Я підібрав одне скельце… Сестрине фото, напис: «На пам’ять Ліді»… Поспіхом згріб те, що залишилось від портретів, і — слідом за Гришею. А він, як очманілий, біг уже городом у берег. Наздогнав його у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками. Плечі його здригались. Ех, Лідка, Лідка, як ти знущаєшся з хлопця!

Лиш тепер я придивився до портретів. Акуратно вирізане скло і обклеєне кольоровим папером. Навіть вушка зроблені, щоб вішати фото на стіні… Не оцінила сестра ні майстерності, ні почуттів свого однокласника.

— Гришо, візьми, — легенько штовхнув я Хмельового.

Взявши злощасний подарунок, він поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети і пригорнув їх землею. В лісовій півтемряві над свіжою могилкою Гриша дав страшну клятву — більше ніколи в житті не зв’язуватись з дівчиськами!

— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче.

Я відчув, що зараз трапиться щось надзвичайне.

— Повторюй за мною, — наказав Гриша. — «Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив…»

— Хай печуть… — залепетав я жахливі слова.

Під суцільними шатами бузини повзли ми темним вузьким коридором.

— Капе — що це таке? — спитав я пошепки.

— Командний пункт. Теж мені… вояка…

В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт.

— Дивись, — тихо мовив Гриша.