Читать «Ойойкове гніздо» онлайн - страница 14

Федько занепокоївся. Він уявив, як лежать у засаді Льонька з Мишком, як вони ловлять хитрого звіра і несуть у село. Несуть удвох, а його, Федька, поряд не буде. Можливо, раз у житті випадає така нагода, а він пропустить її…

— Сьогодні підете? — Федько дивився так жалібно у вічі, ніби питав: «Невже ви такі жорстокі?» — Удвох не справитесь, серйозно! Візьміть і мене, га?

— Ти нам не друг! — відрубав Льоня. — Ти менших завжди зобиджаєш!

Федько винувато підшморгнув носом.

— А задиратись не будеш? — подобрішав Мишко, побачивши, що сусід не такий уже грізний, як йому здавалось.

— Не буду…

— І обдурювати не будеш?

— Не буду…

Льонька презирливо зіщулився. Його карі оченята, як дві вуглинки, так і пекли сусіда:

— Це ти зараз клянешся. А потім…

— Та не буду! Чесне піонерське! — Голос у Федька дрижав. — Ну, хочете — молочай їстиму!

Він тут же зірвав стебло молочаю і, не кривлячись, почав жувати гірке й неприємне зілля.

— Фу, виплюнь! — зжалився Льоня. — Пішли!

Ледь помітною стежкою рушили хлопці крізь гущавину. Знизу, від річки, несло вологою і терпким запахом бузини. Кілька разів гілка боляче хльоскала Федька по обличчю. «А може, справді хочуть мене розіграти?» — майнула думка. Та він не наважився перепитувати і слухняно плівся позаду.

Через хвилину дістались до розірваної греблі, старої, обваленої, зарослої ожиною і тереном.

— Лягайте! — шепнув Льоня.

Хлопці уткнулись носами в траву, затаїли подих. Дві пари очей уважно слідкували, як Льонька, маскуючись лопушиним листям, поповз до глибокого рівчака. Раптом він завмер на місці, прислухався.

— Шарудить! Значить — в норі.

Він подав знак рукою. В ту ж мить поряд з ним, в кущі ожини, показалась чубата голова Федька. Погляд його був спрямований туди, де чорним колом зяяла нора. Вхід до неї був вистелений курячим пір’ям, де-інде біліли дрібні кістки. Федько припав вухом до нори і почув під землею тихі вкрадливі звуки.

— Лізе наверх! — з трепетом мовив Федько. — Ловити треба…

В кущах промайнуло щось вогнисто-руде, зникло в гущавині, і ось, уже на самій горі, блиснула на сонці золотиста спина лисиці.

— Втекла…

Вертались додому мовчки, пригнічені невдачею.

— Нічого! — намагався втішити хлопців Федько. — Завтра спіймаємо.

На прощання вони серйозно, по-мужському потиснули один одному руки. Федько пом’явся на місці, чомусь почервонів.

— Почекайте мене.

Кинувся до своєї хати і скоро повернувся, тримаючи в руках якусь річ.

— Ось бінокль, візьміть. Хочете — на цілий місяць.

Водяний

Кажуть, отак прудко стара Остючиха ніколи в житті ще не бігала.

Люди бачили: прала бабуся білизну на Інгулі, біля Лисої гори. Прала, викручувала і раптом, піднявши руки вгору, крикнула на весь берег:

— Ряту-у-йте!..

Наче вітер підхопив її і погнав од річки до села, перекидав через картоплиння, рівчаки та кущі. Влетіла Остючиха на подвір’я колгоспної контори, кинулась до гурту жінок бліда, як полотно.

— Ой людоньки, тримайте мене! — заголосила. — Скажіть: жива я чи мертва?

Зачувши такі слова, жінки з переляку розступились. Лише дід Охрім, колгоспний сторож, колись найвідчайдушніший кавалерист у полку, наважився підійти до Остючихи. Обережно взяв за руку стару, попробував пульс.