Читать «Небратнi» онлайн - страница 2

Андрій Любка

*

Перед тим як почати, я довго міркував, якою має бути книга. У сенсі — писати мені від третьої чи від першої особи.

Більшість історичних праць написано від третьої особи підкреслено сухим, стримано офіційним стилем, мета чого — продемонструвати максимальну об’єктивність, нейтральність і незаангажованість автора. Втім, книга, яку ви тримаєте в руках, далека від історичної об’єктивності. І річ навіть не в тім, що я не є професійним істориком. Річ у тім, що від часу подій, про які я пишу, сплинуло зовсім мало часу — недостатньо для того, щоб повною мірою осягнути глибинну сутність політичних процесів, що призвели до лобового зіткнення України та Росії; абсолютно недостатньо, щоб виявити справжні, часто приховані мотиви персоналій, які визначали та визначають долю моєї країни у ХХІ столітті: президентів Ющенка, Януковича, Порошенка, правителя Російської Федерації Путіна, олігархів Медведчука, Ахметова, Коломойського й інших. Ця книга — публіцистична, а публіцисти, як відомо, не гребують фільтруванням усього, про що пишуть, крізь призму власного «я».

Обдумуючи те, про що писатиму, я несподівано збагнув, що чимала кількість епізодів, які запланував увести в книгу, так чи так стосується мене самого. Я зображуватиму події, які бачив на власні очі, розповідатиму історії з життя моїх друзів, знайомих і родичів, декотрі з яких раптом опинилися «по той бік фронту» — в анексованому Криму чи у відтепер ворожій Росії. Живі люди, невигадані ситуації, реальні діалоги — це те, без чого моя книга вийшла б менш яскравою, і те, що описати та переповісти від третьої особи напрочуд важко. Я взагалі сумніваюсь, чи можна написати книгу від «безтілесної» третьої особи в тому разі, коли розповідаєш про події, за якими не просто мовчки спостерігав, а в яких брав активну участь.

Водночас, навіть узявшись писати від першої особи, я намагався зробити цю книгу виваженою та за можливості неупередженою. Усюди, де це можливо, спірні питання підтверджуватиму доказами, які читач зможе легко перевірити, наводитиму цитати осіб, максимально близьких до описуваних подій. Там, де доказів немає, або там, де їх затерло навалою російської пропаганди, я вдаватимусь до логіки. Це лише на перший погляд здається недієвим. Нещодавно прочитав книгу «Псевдонаука» доктора Джонатана Сміта, професора психології в Університеті Рузвельта в Чикаго, у якій увесь розділ присвячено так званому «інструментарію тверезомислячого критика» — набору логічних правил і засобів, що дають змогу відрізнити правду від брехні, істину від вигадки на ґрунті лише умовиводів. Доктор Сміт аргументовано доводить, що деякі, бодай і ретельно продумані, твердження є хибними за визначенням, оскільки вибудувані на прихованій логічній суперечності. Наприклад, більшість офіційних повідомлень російського Міністерства закордонних справ про порушення прав людини в Україні, опублікована протягом 2013–2014 років, тобто в час найбільш активного протистояння на Майдані, якраз такі — неправдиві, бо алогічні, бо, попри видимість змістовного наповнення, логічно суперечать самі собі.