Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 9

У VIII—VII ст. до н. е. розпочиналася Велика грецька колонізація, коли за двісті років Середземне море перетворилося на істинний життєвий простір існування грецької спільноти, яка поширювалася морем і для якої саме Середземномор’я перетворилося на «Ойкумену» — «Заселену, або Відому, землю». Це море стало осердям простору, а розходився він далі — у нетрі узбереж. Протилежний від Еллади кінець моря — Гібралтарська протока, означена Геракловими стовпами, була кінцем Ойкумени. Далі вже була «річка Океан», що периметром оточувала плаский диск землі. На жаль, замало відомо, як уявляли греки «кінець світу» — місце, де уривається наш фізичний простір.

Тодішня географія, починаючи від її «батька» Страбона (64 р. до н. е. — 24), полягала в дійсно буквальному «описі Ойкумени»: де розташовані які країни, якого вони розміру, хто там живе, які їхні звичаї та розташування. Більшою мірою це було «етногеографією» — просторовим описом народів. Це давало широке уявлення про світ для освіченої людини, але набагато практичнішою інструментальною річчю були для мандрівних греків «перипли» — лоції (сучасною морською мовою), навігаційні керівництва з описом узбережжя і портів. І це були справді докладні описи, які могли сягати доволі віддалених місцин, але були вони суто словесними, описовими — без карт.

Одним із див для сучасних дослідників античних географічних знань, як зазначає російський учений А. Подосінов, лишається те, що саме словесного опису тодішнім географам і мандрівникам зазвичай цілком вистачало. Ми не маємо давньогрецьких карт — ні світу, ні принаймні морського торговельного маршруту. Ми знаємо, що карти в давніх греків траплялися, але зрідка і вони не мали практичного застосування.

Західних європейців доби Відродження, які в усьому спиралися на античну спадщину, це вкрай дратувало. Твір іншого визначного географа античності Клавдія Птолемея (87—165) дійшов до них і мав інструкції зі створення карт, а його описи різних земель містили їхні розміри. Людина доби Відродження і Великих географічних відкриттів прагнула візуалізації, і тому «Географія» Птолемея друкувалася вже з картами, які довгий час вважалися античними. Але це було вже хоч і вдалим, проте таки доопрацюванням класики, здійсненим у XIV—XV ст.

І тут варто було б сподіватися на вкрай практичних римлян, величезна імперія яких вочевидь потребувала (як на наш погляд) власних карт. Імператор мусив орієнтуватися, де розташована яка провінція та звідки загрожує зовнішній ворог, полководці — куди рухатися у своїх походах, намісники провінцій мали знати свої межі та краї ближчих варварів, чиновники й посланці — шляхові маршрути. Римляни, знаючи всі здобутки грецьких учених, мали симпатію до практичної, літературно-цікавої, навчальної географії всупереч «науковій», яка сприймалася надто абстрактно. Римляни також займалися «описом Ойкумени», яка передавалася латиною як orbis terrae або terrum — буквально «коло земель», але в них не було практичної мотивації намалювати круглу землю (ідея її сферичності була їм відома), оскільки Римська імперія і була тою «Ойкуменою сучасності». Вони повторювали у своїх уявленнях плаский диск, поділений річками та морями на три частини — Європу, Азію й Африку та оточений хвилями Океану. Тому щодо римських географічних уявлень учені пишуть про їх «хорографічність». Хорографія (також грецьке слово) — це опис відомих країн і земель, а географія — це опис усієї землі. Але «уся земля» — це надто абстрактне поняття, у той час як «відомі землі» — практичне. Римська ментальність не вбачала необхідності в описі чи умоглядній реконструкції вигляду невідомих земель, континентів чи навіть земної кулі. Такі спроби вважалися безглуздими фантазіями.