Читать «Народ про релігію» онлайн - страница 4

Народний гумор і сатира не щадять також ні святих, ні апостолів, дотепно змальовуючи їх морально ущербними, мізерними, брехунами, злодюжками, непотребом, Якщо церква, нав’язуючи віруючим приклади доброчинності у вигляді «житій» різних святих, розмальовує їх чудодійні справи, вихваляє їх поведінку, то фольклор усе це бере під сумнів, зводить нанівець, показуючи лицемірну й «фарисейську мораль цих «житій». Народні саркастичні новели про гріховність і аморальність поведінки апостолів, анекдоти і дотепи про ікони, прирівнювання зображень святих до «бозі з хвостиком» і т. д. і т. п. — все це яскраві художні свідчення повного обезцінювання релігії трудовим народом.

Українські буржуазно-націоналістичні «теоретики» ще в XIX ст. висунули тезу про богобоязливість, релігійність та про індивідуалістсько-власницьку психологію українців. Цим застарілим перержавілим інструментарієм користуються й зараз зарубіжні продажні націоналістичні писаки. Проте вся атеїстична українська народна поетична творчість рішуче спростовує ці наклепи, а сучасне суспільне життя українського радянського народу-атеїста, що разом з усіма народами СРСР прямує до комуністичної мети, не залишає від цих зловорожих «теорій» каменя на камені.

Яскравим свідченням антирелігійних та антицерковних настроїв трудящих є їх ставлення до духовенства — попів, дяків, ченців і т. п., відображене у фольклорі. Аморальні пособники експлуататорів і самі гнобителі народу іменем «святої церкви» і бога віддавна стали предметом народної ненависті та презирства, одним з об’єктів гострої народної сатири. А в сатирі, як відомо, проявляється не тільки соціальна позиція, а й соціальна активність мас.

Релігія пильно дбала про авторитет своїх слуг, церковники всіляко намагалися під маскою лицемірства і фарисейства приховати свою розбещену експлуататорську натуру, але народна творчість нещадно зривала цю маску, активно розхитувала прищеплювані панівними класами уявлення про своїх представників. До нашого часу дійшли антицерковні та антипопівські твори ще з XVI і XVII століть, не говорячи вже про пізніші часи. Ось, скажімо, як зображено сільського попа в пісні, записаній наприкінці XVII століття:

Прийшли люди до церкви богу ся молити, Не застали попа в церкві, пішов в корчму пити.

Зрозуміло, що світська й церковна цензура в дореволюційну епоху рішуче зобороняла друкувати народні твори антицерковного, розвінчувального характеру — прислів’я, пісні, пародії на молитви і т. д. Тому, скажімо, залишилися поза збірником «Із уст народа» Б. Грінченка прислів’я «Бог не теля, бачить і відтіля», «Брехав би, да не батюшка», загадки типу «Создане із землі, повішене на плетні, положене на колесницю, повезене на продажницю, як Ісус Христос» (розгадка — горщик) і т. ін. У гуморі таких творів відчувається повне легковаження релігією. Коли ж трудові маси виражають свою ненависть до неї і її служителів, вони вдаються до викривальної сатири.

Грошелюбство, продажність, здирство, зрадливість, хабарництво, завидющість, перелюбство, пияцтво, обжерливість, нечесність, брехливість, злодійкуватість — це далеко не весь «букет» попівських аморальних рис, розвінчуваних народною творчістю. «У попа очі завидющі, а руки загребущі», «Попи, як воли: що зачеплять, те й потягнуть», «Піп та дяк звикли на дурняк» — так бичує народ своїх «духовних пастирів». Відомий сатиричний народний вірш про похорон попом за добрі гроші собаки дає яскраве художнє втілення й викриття однієї з найганебніших рис церковнослужителів — зажерливості, грошелюбства.