Читать «Намір» онлайн - страница 7

Тоді я пішов у рознос.

7

Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (Пауза.) Директор міднобуківської середньої школи… (Плечі здригаються.) Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (Плаче.)».

А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, ніби шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу про додаткові запитання не могло бути і мови. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!

«Можеш, якщо захочеш», – повертаючи собі легітимність, вкрутила Клізма. Вона каліграфічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).

Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.

У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці – виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився і тепер збирався піти в гори – десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубати завгоспові тичок.

Склав торбу, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив відпадну записку всім рідним і близьким:

ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!

ПЕТРО

8

Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.

На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії – мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він – боксер, багато тренується і знає, про що говорить) і запам’ятав, а тепер пересвідчився в їх правдивості. Сидячи в затінку скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати чудо, яке зі мною трапилося.

Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як злетіти… мовби в мені звільнились крила і я для проби разок ними тріпнув.

Години три я сидів і знічев’я випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який узор циновки на сходах між першим і другим поверхом, скільки сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій викликав із пам’яті різний мотлох. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубіка: повернув грань туди – маєш одне, повернув сюди – бачиш інше. Якщо ти чогось не пам’ятаєш, досить покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук – і жодного штукарства.

Усе це було достобіса інтригуючим, але я мав легку вдачу і в свої одинадцять довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.

Розділ II

Навіщо пацану пам’ять. Чужий на чужій землі