Читать «Намір» онлайн - страница 2

– по-друге, лише в «письмі для себе» можливий той рівень свободи, коли починається т. зв. «виписування» і справжня робота над словом.

А відсутність справжньої роботи над словом і є наразі найбільшою вадою як «Культу», «Ящірки» й «Пітьми», так і «Наміру».

У суто літературному аспекті тексти Дереша демонструють цілком задовільне володіння загальною конструкцією книги, стилістичну зграбність та інтелектуальну напругу. Авторові цілком непогано вдаються повнокровні, живі образи, іноді – вдалі метафори, іноді – замалим не поетичні рядки. Однак усе ще накульгують мова та інтонація.

Вправний у великій формі, в межах абзацу чи навіть окремого речення автор часто спотикається, губить інтонацію і сам губиться в безсистемній лексиці. Це, звісно, хвороба, але хвороба росту, і «вилікуватися» від неї можуть допомогти добрі літредактори та колеги по перу. В ролі «доброго літредактора», а заодно й «колегою по перу» в цьому виданні спробував побути і я, хоч мені, Любковому приятелеві, не гоже ані особливо лаяти, ані занадто хвалити автора. Тож озвучені тут спостереження та претензії слід розглядати не як літературознавчий аналіз, а як фрагмент дружньої бесіди, яких у нас із Любком було колись доволі.

У рамках розмови про «Намір» (якщо б така відбувалася у нас із ним насправді) я не оминув би спокуси згадати ще один трактат про людину з феноменальною пам’яттю, а саме – Борхесову новелу з 1944 року «Фунес, диво пам’яті». У цій новелі Борхес старанно уникає будь-якої фантастичності чи містики. Феноменальну пам’ять він описує гранично сухо, стримано, замалим не в категоріях марксизму. Однак про володаря цього феномену Фунеса каже таке: «…підозрюю, він був не здатен мислити. Адже мислити – означає забувати, забувати про відмінності, узагальнювати, абстрагуватися. В загромадженому предметами світі Фунеса були тільки деталі, подробиці, до того ж дані лише безпосередньо».

Чудо пам’яті Петрика П’яточкіна (мультяшного героя, не забудьмо) полягає якраз у протилежному – через феноменальну пам’ять про найдрібніші деталі вийти на узагальнення такого рівня, що за ними вже палахкотить Сяйво Абсолютної Істини. Втім, Любко Дереш ніколи б не написав ці слова з великої літери. Дереш достатньо іронічний (і щодо власних ідей, і щодо спроможності читачів їх зрозуміти), часами самоіронічний, як і належить авторові, здатному зліпити образ надлюдини з анімованого вихованця дитсадка.

А робота над словом… Можливо, Любко колись спробує писати вірші й відчує, як сугестивна щільність поетичного слова дарує підказки прозаїку. Підказки в точності означень, у звучанні, в ритміці. Поезія починається зі слова, з рядка. Проза починається з абзацу. «…Абзац є приреченістю. Аж в абзаці проступає невідворотність дискурсу. Абзац – це вже контекст», – каже Тарас Прохасько і, повірте, знає, що каже.

Сподіваюся, отже, що добрий «Намір» Любка Дереша – ще один камінь у мощеній стежці до пекла справжньої літератури. Це єдине пекло, потрапити в яке мріє кожен, хто мислить текстами, тож, Любку, – до зустрічі в пеклі!