Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 73

Я весь час кивав йому головою і казав, що і в нас усе те є. Отак ми собі сиділи та й вихвалялися своїми батьківщинами. «А в нас Ґальгепіґґен, — сказав я. — І Ломсеґґен, — тоді пояснив: — Біля Ломсеґґена стоїть церква, у якій я 1873-го року приймав конфірмацію».

Те, що могло б зворушити камінь, Пата не зворушило. Він розійшовся ще дужче і тріскотів, як заведений. Він згадав якогось ірландського винахідника, що винайшов літак. Атож. А ще він став розбалакувати про базальтові печери в Антримі — він казав, що сам родом із Антрима — і що ті печери доходять до центру землі. Якийсь піднесений патріотизм та й годі. Він розводився про нафтові родовища, трояндові сади і про рибалок, що сидять пліч-о-пліч на берегах усіх тих річок і ловлять рибу на мух...

— Ха-ха-ха, ловлять рибу на мух, — мовив я.

Очевидно, він нічого не чув про те, як ловлять рибу в нас, про Лофотенські острови і Фінмарк.

— Атож.

Окрім того, ми маємо все інше. Невже нічого не варті наші велетенські ліси та водоспади? А бодай тобі заціпило, Пате. Хіба не ми відкрили Америку на п’ятсот років раніше за Колумба? А хіба не наші землі простягаються аж до кордонів із Росією?

— З Росією? — недовірливо перепитав Пат.

Як так, то й так. Та головне, що ми обоє знов затужили за батьківщиною. Хоч я й сумнівався в Патові.

Сумнівався в Патові? Хіба він не трудився тут до сьомого поту? Хіба не жив у кімнатині на горищі, яку освітлювала маленька гасова лампа? Його родина мала б про це знати, його батько й мати мали б про це знати! Але йому не хотілося нічого писати і розказувати. Адже він мав удома в стайні двох верхових коней, а тут — похилу стелю з невеличким віконцем, яке можна відкривати, піднявши вгору металеву раму.

— У тебе справді є вдома верхові коні?

— Чого це тебе дивує? Ти знаєш, скільки вікон у нашій головній будівлі? Куди більше, ніж у всьому цьому місті. А коли я визираю з вікна у похилій стелі, то бачу лише мотузки для білизни на пустищі. Коли б ти знав, який я сердитий на ті мотузки! Їх так мотає вітром, що білизна весь час теліпається туди-сюди, і це в той час, коли мені треба сидіти за кресленням і ніде не помилитися в обчисленнях. Але я витримаю це все ради Бриджит, оскільки Бриджит — мила дівчина.

— Як же ти поїдеш додому, коли зв’яжеш себе з тутешньою дівчиною?

— Візьму її з собою, — відповів Пат.

— Візьмеш її з собою?

— Ага. Думаєш, я її покину? Тоді ти погано мене знаєш. Заберу її з собою і квит.

— Побачимо, — мовив я.

Але потім усе пішло шкереберть. Гірше вже не могло й бути.

Ті мотузки на білизну належали пекареві Клейсту, що мав на пустищі ще й свою пекарню. Однієї ночі Пат ви — йшов надвір, познімав усі мотузки і акуратно поскладав їх долі. Але вранці зчинилася буча. Клейст був австрієць із Відня, великодушний чоловік середнього віку, але він не міг змиритися, щоб із нього кепкували. Чоловікам довелося серйозно поговорити, і Пат пояснив, що зовсім не мав наміру кепкувати, йому просто урвався терпець.