Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 67
Кнут Гамсун
— Ми звикли і до гіршого, і до кращого, — каже той, що спромігся говорити.
— Але хіба там не холодно?
— Холодно. Та нічого не вдієш.
— Атож.
— Як не крути, — веде він далі, — а свіжа риба держить нас на світі.
Господи, я про це не подумав. Мені стає соромно і починає гризти каяття. У них є родини. Діти.
— Ти йдеш? — гукають йому товариші, і він рушає.
Я дивлюся їм услід. Мені ледве-ледь їх видно у сутінках, але помітно, що то молоді хлопці, які не мають родин і не мають дітей.
***
Чи може бути яка-небудь втіха у світі, який з горою засипаний снігом?.. Навряд чи дорослій людині приємно простувати дорогою і цокотіти від холоду зубами...
Я прогулююся до мосту, аж тут спереду в мене з’являється якась жінка. Я не помітив, звідки вона взялася — вийшла з провулка чи з котрогось із будинків; вона в темному пальті й ґумових чоботях, і мене радує, що в темному, бо для мого зору її постать стала орієнтиром посеред цього божевільного білого краєвиду.
Пройшовши немало-небагато, вона зупинилася. Так ніби їй набридло, що я ступав слідом. Коли я хотів її минути, вона підняла до очей камеру (чи як там це називається), щоб сфотографувати мене.
Я похитав головою.
Вона всміхнулася і з жалем на обличчі чемно спитала:
— Не можна?
— Ні... мене в житті вдосталь нафотографували.
— Я чекаю рейсового автобуса, — каже вона, — а тут навіть немає де посидіти.
Я знімаю з себе куртку і розстилаю її для неї на засніженому узбіччі.
— Ні! Ви збожеволіли! — кричить вона. — Будь ласка, негайно вдягніться!
— Гаразд. Утім, сьогодні тепло, — кажу я. — Просто коли я виходив з дому, то не знайшов свого солом’яного бриля.
— Все-таки сьогодні нижче нуля, — мовила вона. — Який ви смішний! — вона закусила губу й глянула на мене.
— Ви в місто? — спитав я.
— Можна, я вас сфотографую? Мені так хочеться мати вашу світлину.
— Ви з якоїсь газети?
— Я? Ні, ні, де там! Просто ви так довго йшли за мною...
— Я дуже погано бачу, тож добре, що ви йшли попереду.
— А, он як.
— Мабуть, ви тут сніг фотографуєте?
— О, так. Сніг на деревах. Він красивий.
— Здається, панно, їде ваш автобус.
Вона тільки зиркнула на автобус і не сіла. Але тут же влучила момент і, напевно, мене клацнула.
Цього разу вона була надто спритна, і я сказав:
— І охота ж вам!
— Що охота? — невинно перепитала вона.
Я боявся, що вона виявиться ще спритнішою, тож попрощався і пішов.
Коли я вертався від мосту назад, жінка ще стояла на тому самому місці. Вона підійшла до мене ближче, щоб я її почув:
— Ви були біля мосту? Ви щодня туди ходите. Бо вам то подобається. Вам подобається одне, мені — інше.
Їй, певно, хотілося мені відплатити, і я, на жаль, попався на гачок.
— Поки ви тут граєтеся в дитячі забавки, люди, що живуть неподалік від нас у Європі, помирають з голоду. Вам це відомо?
— Я читала про це, — відповіла вона.
— Ви читали про це?
— Так, а що ми можемо вдіяти? От сам ви що робите? Дозвольте мені почути.
Я змушений був промовчати, опустив очі долу і втупився в землю. Хтозна, може, я ворушив губами, аби виправдати бодай одним словом себе і решту винних. Ми всі дуже винні. Нас, винних, —мільйони.