Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 5
Кнут Гамсун
Я читаю, валандаюсь без діла і розкладаю пасьянс.
***
До речі, про фінський ніж. Не збагну, де він тут у мене взявся. Красивий ніж — з ґравіюванням на мельхіоровому обідку і в шкіряних піхвах. Я цікавлюсь у чоловіка, що підмітає подвір’я, але той відповідає, що ніж не його. Тож, мабуть, доведеться спитати старшої медсестри.
До мене в кімнату заходить добродій у сірому літньому костюмі, киває головою і мовчить. Він поводиться так, наче ми знайомі, але я його не знаю. Потім, здається, мимрить, що він — лікар і називає себе. Я нічого не чую і мушу перепитувати. Еріхсен? Але я знаю лише одного лікаря Еріхсена і чув, що його заарештували. Незнайомий добродій щось шукає в своєму гаманці, може, візитівку, не знаходить її і перестає шукати. Так ми й стоїмо.
— Ви щось від мене хочете? — питаю.
Чоловік хитає головою, і я розумію, що він просто захотів мене перевідати.
Я дякую. Мені приємно. Адже тепер я здебільшого спілкуюся з поліцією, я ж усе-таки — арештант, зрадник батьківщини...
— Як вам тут ведеться? — питає він.
— Чудово.
Невдовзі він пішов. Вельми приязний чоловік, хоч усе-таки говорив доволі тихим голосом.
***
До речі, нестачі приязних людей я не відчуваю. Сюди, до мого пагорба, є найкоротша дорога — стежка, й багато хто прошкує саме нею, не обходячи головної лікарні. Я сиджу іноді обіч цієї стежки, оскільки тут гарні місця, де спокійно можна забувати про все на світі, пасти очима якусь мурашину й набиратися мудрості. Повз мене проходять люди, і дехто з них вітається. Вони знають, чого я тут сиджу, проте вітаються.
Одного дня зупиняється літня пані й затримує на мені погляд. Я зводжуся на ноги й знімаю капелюха. Вона заходжується щось говорити, я кажу, що не чую, та вона все говорить. А заразом показує рукою кудись у небо, і я киваю головою. Вона раз по раз показує рукою в небо, ніби й мене там щось може розрадити, і я киваю головою. Вона зупиняє ще одну пані, що минає нас, вони перемовляються словом і на прощання подають мені руки. Сама приязнь.
А я через свою дурну голову не попросив їх узяти з собою мою поштівку!
Я картаю себе за нездогадливість і вибираю собі покару — цебто спинаюся на гірське пустище найкрутішим схилом. А це тепер дуже непросто, оскільки мої черевики розлізлися ще більше. Їм уже, мабуть, років вісім, вони в мене ще із Сербії.
Я опинився на другому боці пустища і тюпав доти, доки побачив дзвіницю. Певна річ, я був на забороненій території, але зайшов досить далеко, ще зовсім трохи — і можна було б звірити свого годинника з дзиґарями на вежі. Втім, я добувся аж сюди для того, щоб глянути, чи є тут поштова скринька.
Праворуч від мене простягалася безлюдна вулиця. Я став нею спускатися, але від страху, що мене охоплював, ішов навшпиньки. В самому кінці я помітив крамницю залізних виробів Ґрефстада, на стіні якої висіла поштова скринька.
Може, наважитися? Туди всього-на-всього кілька кроків. Я нишком роззираюся навсібіч, та ніде не бачу ні душі. Наступної миті я мов зриваюся з цепу й перебігаю вулицю, вкидаю поштівку в скриньку і так само шпарко біжу назад. А тоді переходжу на крок.