Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 24

Кнут Гамсун

Я припускаю, що моє ім’я невідоме п. генеральному прокуророві. Але Ви могли б пошукати інформацію там, де вона очевидна. Будь-хто, напевно, розповів би Вам про мою сяку-таку причетність до світу психології, що за своє дуже довге письменницьке життя я створив кілька сотень образів — усередині і ззовні схожих на живих людей, змалював їхні душевні стани й тонкощі почуттів, мрії та вчинки. Ви не шукали цієї інформації про мене, Ви наосліп засадили мене до психіатричної лікарні під нагляд професора, який також не мав жодної інформації. Адже він з’явився до мене, озброєний підручниками і науковими працями, за якими зубрив напам’ять, щоб скласти іспити, але тут було трохи не те, що в підручниках. Якщо генеральний прокурор виявився необізнаний у цьому, то професор повинен був тут же мене виписати. Він, власне, повинен був згоріти від сорому, демонструючи свої фахові знання там, де вони йому не могли придатися.

Окрім того — навіщо все це робилося? Лише для того, щоб визнати мене божевільним, цебто людиною, що не відповідає за свої вчинки? Невже генеральний прокурор хотів таким чином проявити до мене великодушність? Тоді Ви все вирішили без мене. Я ще з першого судового засідання 23 червня узяв на себе відповідальність за те, що вчинив, і відтоді увесь час тримався своїх слів. Я все-таки розумів, що якби я говорив непевно, то все обернулося б оправданням для мене або майже оправданням, яке я сам наважився б визнати справедливим. Я знав, що був не винен, глухий і не винен, я непогано витримав би іспит у державного обвинувача лише для того, щоб розповісти йому більше правди.

Але ця ситуація змінилася через обставини, за яких мене упродовж багатьох місяців примусово запроторювали в неволю, де я пережив свавілля, заборони, глум, інквізицію. Я усвідомлюю, що з психіатричної лікарні можуть надати ідеальні довідки, які підтвердять дещо інше. Ну й нехай. Не всі ми однаково вразливі, але, добре це чи погано, по-різному реагуємо на все, що нас стосується. Деякі живуть, відпочивають і працюють прихопцем, у них і гадки немає над чимось задумуватися. Якщо буває, що з Божої ласки їх охоплює якесь піднесення, то вони тоді ходять, не чуючи під собою ніг, а так — не беруться ні за холодну воду. Щодо мене, то я ладен був би навіть десять разів сидіти в кайданах у звичайнісінькій в’язниці, аніж мучитися і жити у психіатричній клініці разом із усіма тими психічно хворими людьми.