Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 16

— З Божою поміччю! — відповів він.

— Гаразд, то ти примандрував із Клеттрана в Саґфіорд і почав проповідувати перед людьми?

— О ні, о ні, — безпорадно заперечив він. — Так захотів священик. То сталося на похороні, коли я відчув своє покликання.

— Ти тоді заговорив? І що ж ти сказав?

— Я не казав нічого. Я молився Господу Богу. Тоді ховали того Бертеуса. Тут усе написано.

Не було ніякої ради, мені не вдалося відкрутитися, і я мусив узятися за читання. Я нічого від того не втратив, навпаки, виявилось, що то гарне оповідання, яке захопило мене простою мовою й описами.

Ось що я прочитав:

***

Усе почалося з того, що до нас прибився з Кведфіорда чоловік, якого звали Бертеус. Він був одружений і мав дитину. Ми часто з ним разом проводили час, хоч він був старший, до того ж заправляв рибальською шхуною. З усіх поглядів то була чудова людина, і в мене ніби з’явився ще один брат. Бертеус виписав собі дерева з Шенінґа, що в Гіллінґені, і я допомагав йому зводити хату, за що він мене годував, ну а більшого я й не хотів. Восени він поплив на шхуні до свого Кведфіорда, а далі зупинився біля Лофотенських островів ловити рибу тралом. Дружина лишилася на хуторі у їхній новій хаті. Не хочу на неї нічого набалакувати, але коли вона ходила з іншими жінками збирати ягоди, то зачиняла малу дитину саму вдома. Наприкінці зими рибалки прибули з Бертеусом додому, у нього був черевний тиф, і він пролежав дві доби. Йому весь час щось марилося, і ніхто не хотів сидіти біля нього, щоб не заразитися черевним тифом, і дружина також того боялася: мовляв, якщо вона там сидітиме, то інфекція через неї може перекинутися на дитину. Тож вийшло так, що сидів із ним я, раз по раз вмочав пір’їнку в підсолоджену воду й змазував йому губи. Так тривало всього дві доби, а тоді він помер.

Мене охопили гнітючі почуття, коли це сталося, адже всі ми думали, що він поправиться, а доля розпорядилася інакше. Я не знав, як мені позбутися тяжких думок і як змиритися з цією несподіваною смертю, коли ми будували хату, він був здоровий, як бик і дужий, і раптом його забрала смерть! Я лежав уночі, поринувши в роздуми, і не знаходив спокою. Дружина хотіла поховати його на кладовищі в Кведфіорді, але то було надто складно влаштувати, бо його команда повернулася рибалити на шхуні біля Лофотенських островів, а перевозити іншим способом не було за що. Знайшлися добрі люди, що привезли човном із Клінґенберґа домовину та їжу для поминання, але я з ними не плавав. А якби смерть покликала мене до себе так само, як його, Бертеуса, де я тоді опинився б? До мене приходив шкільний учитель, намагаючись переконати, щоб я не побивався так тяжко, але це не допомогло. Тоді я поліз по снігу на гірську скелю, яка обрисами була дуже схожа на орла, і там бухнувся навколішки й на весь голос заволав до Господа Бога та Ісуса Христа про свою біду. Мені полегшало, я просив утихомирення та просвітлення для своєї душі, і мене справді було почуто, як ніколи раніше. Минуло немало часу, сонце почало сідати, я побачив біля будинків багато незнайомих людей — то були ті, що привезли з Клінґенберґа домовину. Аж тут я відчув неймовірне розуміння і просвітлення, здавалось, мою душу осінила найбільша в світі благодать. Я був настільки вражений, що цілу дорогу додому голосно говорив і не міг зупинитися. Прийшов священик, небіжчика поклали в домовину, чоловіки хотіли вже забивати віко й зацитькали на мене, щоб я замовк, але священик жестом руки подав їм знак, оскільки я відбував у нього конфірмацію, і він мене знав. «Облиште Мартіна в спокої!» — мовив він. Я стулив докупи долоні, простягнув їх угору й став просити милосердя та прощення для Бертеусової душі і всіх нас; хтозна, чи говорив я там щось путнє і скільки то тривало, певно, поти, поки священик узяв мене за руку й подякував мені. Та тільки-но я сів, так відразу й заснув на стільці від виснаження. Слава тобі, Господи Всевишній! Все це, що я тут записав, свідчить про Його неймовірно великодушне милосердя до мене від того дня, коли я стояв навколішки на скелі, схожій на орла, й донині.