Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 10
Кнут Гамсун
— Не хочете сісти, панно?
Вона пише й пише, у неї гарні руки, красиві нігті, на пальцях лівої руки — два перстені. Її обличчя нічим не підмальоване. Вона молода і безпосередня, я ледве не сказав «невинна».
Я помаленьку включаюся в розмову:
— Ви таки застали мене в кумедному вигляді! Що ви тільки подумали! Бачте, мені часом доводиться дещо прати, я міг би відсилати білизну додому, але на те йде сила часу. Ось лише сьогодні я отримав з дому черевики, а домагався цього бозна-скільки.
— Як мені вас жаль!
— Ні, ні, я над цим сміюся. Таке моє нове становище.
— Це схоже на Вас! Буває, ми всією родиною лягаємо від реготу, коли вичитуємо у ваших книжках щось веселе! А буває...
— У вас велика родина?
— У мене ще є сестра, але вона заміжня й має свою родину. Тож лишилися батько, мати і я.
— Ваш батько разом із вами на острові?
— Ні. Цього року ні. Його заарештовано.
Западає мовчання.
— З вашого боку дуже мило зайти до мене.
— Ні. Ми добре розуміли, що вам цього не хотілося б. Але ж ми маємо їхати, тож мене й відрядили сюди. Від цілої родини. Ха-ха, — засміялась вона потім.
— Та ні, це було мило з вашого боку. Звичайно, мені не хочеться, щоб до мене приходили, але це тільки так, загалом. Знаєте, я глухий, і ні в кого не вистачає терпцю на розмови зі мною, тому я навіть розучився говорити.
— Цікаво, чи ви повністю глухий. Можна, я перевірю?
Вона повільно й тихо стала говорити в моє ліве вухо, сказала щось зовсім незначне, а тоді звела на мене запитливий погляд.
— Ага, — кажу я й киваю головою.
— Ви справді чули?
— Так, здається, кожне слово. Звідки вам було знати, що ліве вухо краще чує?
— Бо ви повертаєтеся лівим боком, коли слухаєте. Я це помітила.
Ми розмовляли і більше не писали. Я похвалив її неабияку спостережливість, і вона розказала, що недавно стала медсестрою. Я подякував їй за те, що вона мене перевідала, я навіть поблагословив її.
— Я розкажу батькам! — мовила дівчина.
Вона порпається в своїй сумці, щось знаходить і простягає мені.
— Від мами, — сказала вона, — це вовна, щоб було чим церувати. Я вчора побачила тут шкарпетку, яку ви почали церувати, в ній стриміла голка, вона лежала он там на ліжку...
— Справді?
— Атож. Та ви все-таки не ображайтеся, — правила вона далі, — дуже вас прошу! Я не маю звички підглядати й винюхувати...
— Ну, що ви, дитинко.
— Я так не роблю. Але я помітила, що ви церували вовняну шкарпетку простою ниткою.
— Ну... я в цьому невіглас.
— Але ви, мабуть, не маєте... мама подумала, що, може, у вас немає вовняних ниток.
— Є, але вони мені вилетіли з голови. Я дістану їх скільки завгодно.
— Де? Ви тепер їх не купите.
Я піддаюся чарам юної істоти, вона мене заганяє в кут, і мені доводиться казати:
— Подякуйте від мене вашій матері. Але це надто люб’язно з її боку. В наші часи така вовна — просто розкіш.
Так ми собі гомонимо, і в нас усе виходить. Хоч їй буває незручно, бо доводиться нахилятися впритул до мого вуха. Дівчина каже, яка вона рада, що побачила мене сьогодні, оскільки завтра вони їдуть. Я дякую їй за те, що вона при — йшла, і дуже шкодую, що вона їде.