Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 7

Що ж ти, чоловіче, хочеш, коли з предвіччя моральні чесноти здавались такими… «не від світу цього», що, якби Ісус Христос, котрий перший нагадав про них людям, не був сином Божим, то б Його ним зробили…

Одначе, що змінилося на білому світі за дві тисячі років, проминулі в оголошеній християнством відкритій боротьбі добра зі злом? Ті ж пилати, іуди, фарисеї, центуріони, лихварі, митарі і біснуваті… І в цій сатанинській веремії — знову горстка людей, розпорошена горстка людей, що йдуть за невидимим Богом, кожен — на свою Голгофу…

Та й на київських горах мало що змінилося за останнє тисячоліття… Хіба лиш те, що князі пересіли з коней вороних у чорні броньовані лімузини, бояри поголили бороди, а солов'ї-розбійники свистять не в дубових гаях під Броварами, а з дубових трибун парламенту… Та ще братва демократизувалась: якщо колись селекційне братовбивство практикувалося переважно серед княжичів, то тепер цю розкіш дозволяють собі і селянсько-пролетарські нащадки. А на загал — все, як було… І, схоже, так буде вічно. Бо людська сутність, на жаль превеликий, величина стала і незмінна…

— Привіт, старий! — Миронові роздуми про долю людської цивілізації нагло перервав знайомий, неприємно радісний голос. Перед ним стояв — ручки в брючки — Льоха Лящик. Той, хто першим сказав, що досконалість не має меж, не знав, на щастя, Лящика. А то б він дуже, а дуже засумнівався, побачивши хоч раз цей довершений (внутрішньо і зовнішньо) взірець відморозка. Здавалося, не було на Студії начальничка, якому б Лящик не облизав зад, і більш-менш порядної людини, на яку б «не какнув і не капнув». Ох і попив цей відморозок Миронової крівці! Ох і попив! А тепер ось стоїть, либиться, невмирущий клоп, готовий хоч уже вп'ястися в шкіру, кровосос поганий! За роки незалежності Лящик круто поміняв імідж: із занудного бездарного сценариста перекваліфікувався у ще бездарнішого зануду-гумориста, свято вірячи, що його кінський гумор якраз на часі, оскільки народові, який обібрали до нитки, нічого не залишається, як реготати з пальця, або з того, що пальцем роблено…

Але в цю гірку хвилину Мирон забув про своє ставлення до Лящика. В цю хвилину йому треба було комусь вилити свій біль, образу, обурення. Хотілося розуміння, співчуття. Врешті, моральної підтримки. Як же ж йому стало прикро за себе, ідіота, за одвертість свою, коли, вислухавши його з єзуїтською цікавістю, Льоха Лящик зашарівся вдоволеним фейсом, як млинець на пательні.