Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 58

Вона любить це слово. Вимовляє його кожного разу з іншою інтонацією, наповнюючи кожного разу іншим емоційним змістом — від лютого прокляття до зневажливого ігнорування, але кожного разу з таким притиском і пристрастю, що йому стає страшно за тих, на кого впаде її ненависть. Але це перше враження, бо ненависть її коротка, як постріл. У власну скроню. Холостий постріл, від якого не вмирають, але плачуть від безсилля. Безсилля через неможливість змінити щось у цьому поганому світі, або піти з нього геть. І не мордуватися. Раніше вона часто плакала. Принаймні, так йому здається. Але він не бачив її юною, піднесеною дівчинкою… Хоч, здається, що знає її все життя, від колиски, що прожив з нею цілий вік свій і нікого в його житті, крім неї, не було. Вона, як вогонь, все випалила з його пам'яті — і добре, й погане. І цю пустку заповнила собою, своєю пристрастю, що гоготіла в ній, як вогонь, розбризкуючи іскри на сто миль довкіл. Тепер вона плаче рідко. «Хай плачуть наші вороги» — каже втомлено після кожного свого «пострілу», маючи на увазі тих, хто «довів цей світ до ручки».

Часом Доброніга каже:

— Біда наша в тому, що ми невиправні ідеалісти. Ми хочемо ідеального світу, ідеальної держави, ідеальних людей, ідеальних стосунків, а так не буває. Треба, нарешті, навчитись задовольнятись мінімумом, або тим, що є. І знаходити в тому втіху, що могло бути ще гірше. Бо таки буває гірше. І це ми теж знаємо. А нам ще нічого не бракує. Ми маємо мінімум — шматок хліба і здоров'я. А це чимало. Як на сьогодні — це навіть багато.

Її філософствування заспокоює його. Не стільки мудрістю, як надією на те, що колись вона скаже: — Гаразд. Ходімо по другому… (третьому… шостому і т. д.) колу.

І вони підуть по другому колу, шостому, десятому колу приниження, на 99 відсотків переконані, що з того нічого не вийде. Але не йти — значило б здатися, змиритися, повіситись… Бо людей навіть у найтемнішій безнадії тримає на світі один відсоток… надії. І ця крихта світла не дає впасти в депресію, з якої тільки один вихід… Кожен знає, який.

Але вона знає ще один вихід з безвихідної ситуації — прийняти рутину як тимчасову недосконалість світу, а життя таким, яким воно є. Прийняти — як даність. І шукати в ньому маленькі радощі. Наприклад, радіти, що просто живеш. Що маєш у Бога таку ласку — ще жити. Бо багато з твоїх друзів і близьких такої ласки Божої вже не мають. Цілком можливо, що мають іншу. Але вже не на цьому світі.

Мирон сумно жартує: він хоче бачити її ще на цьому світі, байдуже — монашкою, міщанкою, княгинею половецькою, варязькою чи купецькою вдовою…

Доброніга сміється, несподівано безжурно, як дівчинка, якій вперше чоловік зробив комплімент, і каже, що завжди мріяла залишитись недосяжною мрією для найкращого і наймужнішого лицаря.

CONTRA SPEM…

Після святково-скандального візиту до міністра він чекав рік на позитивне вирішення долі майбутнього фільму, час від часу навідуючись у приймальну, але той знову був у важливому державному відрядженні за кордоном, у відпустці, на бюлетені, в лікарні, на Шевченківському, Франківському, Бучмівському святі, на ювілейній академії та Сорочинському ярмарку… Залишав млявій, як вимокла конопелька, секретарці заяви, прохання, проекти, навіть уривок сценарію — весь залишати боявся, аби, знаючи добре звичаї столичного бомонду, не зостатися взагалі, як-то кажуть, при своїх інтересах. Секретарка мовчки складала все то в течку і обіцяла передати міністру. Може, й передавала, але відповіді він так і не отримав. Вірніше, отримав. Коли на Студії розібрали декорації для павільйонних зйомок першої серії фільму, в якій він збирався розгадати загадку української долі.