Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 17

Чорноризець: — Ходжу по дебрях, селах та городах руських із власної спонуки та Божого благословення. Сію в душі люду нехрещеного віру в єдиного Бога нашого Христа Спасителя.

Парубок: — То ти з тих чужоземців, які підбили князя київського але не оружно, як варяги, а баснями про бога чужого, який нібито мудріший і добріший, достойніший за наших, руських?

Чорноризець: — Свій я, чадо, з Києва стольного, дитиною великим князем Володимиром у Дніпрі хрещений… А грамоті навчений у княжій школі, при дворі його іноками грецькими та болгарськими. З младенчества прихилилась душа моя до віри християнської, до Господа нашого Ісуса Христа — заступника всіх гнаних, стражденних, болящих…

Парубок: — Кажеш, заступника гнаних? А пощо ж тоді твій справедливий бог не спалить блискавкою князя, який насилає на полюддя варягів подлих своїх, аби вони розбій чинили кривавий над русичами? Кажи, чому?»

Мирон застогнав, фізично відчуваючи, що то він, він, Волинець, волає справедливості в нещасного чорноризця, бо не відає, до кого треба волати.

Господи, та доки ж йому балансувати на хиткій віртуальній грані між сном і уявою, часто плутаючи, де роль героя, а де він сам? Ця плутанина вибивала його з узвичаєної колії реального світу, двоїла його, четвертувала, робила неадекватним, дивним для інших, навіть маніяком. Він це розумів, але нічого не міг із собою вдіяти: він міг звільнитися від цього кінонаслання тільки знявши намріяний фільм.

ШЛЯХ ДО КИЄВА

По цих грізних словах не стримався я і заплакав, як дитя мале, і повідав чорноризцю всю гірку правду і про ніч розбійну, і про Добронігу, не признався тільки, що жене мене до Києва…

Лиш голову похилив, почувши про горе моє, чорноризець. І вже не славословив ні бога, ні князя свого, а про щось важко, як старий, думав, а далі й мовив, дивуючи мене не юначою розсудливістю:

— Не ти один жаль маєш на князів та чужинців, не один ти надпив з гіркої чаші наруги, не один бачиш неправду світу цього, яким править не київський князь — а князь тьми… Не один… Чимало мужів молодих в граді стольному прозрівають у вірі христовій і стають на брань із самим дияволом і слугами його. Громадимось ми при церквах та при княжім столі. То ж ходи і ти до Києва, коли душа твоя болем обпечена, коли правди волаєш і волієш пригодитися землі і державі руській.

І ми пішли лісами на полудень світу, здалеку наслухаючи шум Дніпра, остерігаючись зустрічей із вражинами-варяжинами, що зграями вовчими гасали його берегами. Пішли плече до плеча, нога в ногу, продираючись крізь хащі, натикаючись часто-густо на спалені-сплюндровані села, ловецькі та бортницькі осідки. І заходилась душа моя лютістю і жаданням помсти, бо впізнавала сліди розбійних варягів. Але я мовчав і не признавався Іларіону в намірах своїх. Мовчав та слухав, дивуючись вельми, як много відає мій нежданий супутник. І слухаючи тихо заздрив його вченості книжній, його велемудрості солодкоголосій. І здавався сам собі поряд з кволеньким Іларіоном, грубим неотеском, темним-претемним, і мав жаль сам на себе. І забігаючи думкою вперед, обіцяв собі, що помстившись варягові, втечу у чужі землі розуму набиратися. Тай супутник мій не сподіяний Іларіон не поспішав істинне своє лице з-під каптура чернечого являти. Лишень згодом, як дійшли до палат князя Володимира, з подивом зауважив, що блукав лісом, від свавільних варягів рятуючись, із непростим чорноризцем, якщо перед ним розступаються княжі дружинники і відчиняються княжі брами…