Читать «Львів. Смаколики. Різдво (збірка)» онлайн - страница 88

Йду до нашої кімнати — найгарнішої й найзатишнішої в усьому будинку. Тут мені поставили ялинку, і мене вабить до неї, як до найбільшого в світі дива. На ній багато іграшок. Красивих, яскравих іноземних іграшок. Будиночок-шишка, янголята, скляні гірлянди і кольоровий дощик, багато світла і ще й цукерок в обгортках, позолочених великих горіхів і мандаринок… Уявлення не маю, де тільки бабуся їх накупила. Завжди щось таке-розтаке знайде мені на базарі… А ще, коли ми їхали у гості до наших родичів, себто їхала у санчатах я, а бабуся тягла мене за собою, я поверталася додому з новою «бомбою». Така в нас традиція була. Не для всіх — тільки для мене.

Біжу босими ногами, розхлюпуючи на всі боки чавке тепле болото… Чорна хмара пішла мити запилюжене, розжарене липневою спекою місто. А тут знову хазяйнує моє кохане сонце. Воно пече мені у спину, на якій ледь-ледь затягнулися ранки від попередніх опіків. Я цілий рік сню тим літом. Можна сказати навіть, що я тільки літом і живу. Тільки тут, у бабусі на селі, де немає школи, того «триклятого піаніна» і мама не примушує все робити за розкладом. І я біжу-у, щаслива, якої в світі іншої немає…

— Йой, дитино, прикрийся рушником! — кричить услід мені з городу бабуся. — Сиди у тіні!

— Добре-е! — кидаю їй, відразу ж забуваючи про ці настанови.

Став. Друзі. Купання й розваги до самого вечора. Жаби рохкають одна наперед одної, зелені, рапаті і слизькі. Цвіркуни скрекочуть так, наче в них академконцерт перед державними іспитами, я регочу з чиїхось недолугих жартів.

— Ходи їсти! Ти чуєш? Ходи додому їс-ти! — кличе з городу кожних годину-дві бабця.

Я не зважаю. Часом відгукнуся, що вже іду, а сама забуваю й далі засмагаю та пірнаю у ставок.

Уночі мене лихоманить. Бабуся безперервно покриває зболені багряні плечі чи то кислим молоком, чи то кефіром, примовляючи:

— Ой, біда-біда! Я ж тебе просила!

А я майже марю й бачу лиш той став і сонце, сонце, сонце…

От проклятущі груші! І чого ж так високо виросли?! Ніяк не дістати і ніяк не струсити — дерево старе й товстенне.

— Хто полізе? — питає хтось із нас.

— Я, — виривається з мене.

— Та ти ще мала! Ніц не дістанеш! Хай Ориська!

Добре, що ніч місячна! Усе видно. Ориська видряпується майже на сам вершечок. Звідтіля скидає нам у високу траву медово-солодкі єдвабисті грушки величиною з кулак мого дідуся-бляхаря. Деякі з переспілих плодів розчавлюються, випускаючи смачний подих, що аж у животах буркоче. А деякі, невдало скинуті, потрапляють у смердючий потічок при дорозі.