Читать «Лихо давнє й сьогочасне» онлайн - страница 32

- То смерть іде! смерть прийшла! - гукали хлоп'ята, тікаючи врозтіч від діда Уласа, як він ковиляв через село до своєї хати.

Не веселим привітом, не теплом та радістю стріла Уласа його хата; вона дихнула на нього холодом пустки; забитими дверима та чорними дірками замість шибок примушувала його повертати назад.

- От ти й знай!- промовив Улас, поглянувши на хату.- Пустує… Та, здається ж, вона?.. Здається, я не помилився? Де ж Марина ділася? Невже й її довелося пережити!

Дід Улас почвалав довідатися про Марину до зборні. Там він дізнався, що Марина тепер угору пішла, панією стала. Люди йому розказали все про Марину: і як вона своїх обійшла, як дочки не пожаліла, як тепер людей наділяє горілим хлібом.

- На, дідусю, сам розкуштуй, що нам доводиться їсти!- казали йому одрадяни, тикаючи Уласові шматок хліба, сухий та чорний, як кізяк.

Дід Улас узяв шматок хліба, мовчки подивився на нього й сховав за пазуху.

Переночувавши в зборні, він на другий день подибав у двір провідати Марину.

Марина спершу не хотіла до його вийти, думала - За милостинею старець приплентався.

- Одріжте шматок хліба та винесіть йому!- порядкувала Марина.

Слуга вернулася з шматком назад і повідала господарці, що дід не за милостинею прийшов, а хоче бачитися з самою господинею.

Нехотя вийшла до його Марина.

- Чого тобі треба, діду?

- Не пізнаєш мене? - міряючи очима, спитався Улас.

- Господь тебе знає, хто ти. Багато вас швендяє тепер! - неласково одказала Марина.

- Може, й багато; чув я - голодом господь карає… А, певно, в тебе був один тілько дід Улас? Пам'ятаєш його?..

- То ти будеш дід Улас? Пам'ятаю,- як же не пам'ятати? Колись мені у великій пригоді став… Чого ж тобі, діду, треба?

- Чого треба, питаєш? Тебе бачити… на тебе подивитись. Бач, ти тепер не та стала, що була колись.

Пам'ятаєш, як дід Улас переховував тебе від лиха?

- То давно було!- якось вирвалось у Марини.

- Давно, кажеш? А тепер? - спитав дід Улас, пильно дивлячись на Марину.

- Що ж тобі тепер треба від мене? Може, їсти хочеш, то йди до хати - нагодую.

Дід увесь затрусився, голова й борода ходором заходили, а очі з-під настовбурчених брів, як вугілля запалали.

- Марино, Марино!- замовив він старечим охриплим голосом.- Не їсти я прийшов у тебе прохати… І без тебе нагодувало мене лихо так, що вже їсти не хочу… Я прийшов довідатися, чи правда все те, про що люди кажуть?

- Що ж вони про мене кажуть?- граючи очима, спитала Марина.

- Недобре кажуть. Марино!.. Як тебе колись лихо спіткало, вони тебе приберегли й не дали лиховіі тебе посісти, а як їх прикрутило голодне лихо, то що ти з ними вчинила? Якого хліба даєш їм, у позику? Ось на, подивись! - і він витяг з-за пазухи той шматок хліба, що сховав учора.

- Коли їм не згодно брати трохи присмаженого, то хто ж їх до того силує?- байдуже спитала Марина.