Читать «Лихо давнє й сьогочасне» онлайн - страница 27

- Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!

- Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб ніхто не бачив.

Обсушили ті п'ять снопів, обім'яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не запропастилося! Набралося аж півклунка зерна.

Наварили куті - димом та гар'ю несе від тієї куті. Сількісь! Все ж поїсти є що, витопити є чим, та й бігати Килині з мисочкою по селу не треба. Як уже на сході зерно, Килина викрадеться під вечір, а як смеркне - тягне додому п'ять снопів; і знову в них є, поки не стане.

Отак вони жили вдвох. Пильнували про одну кутю, більш ні про віщо. З людьми не водилися. Та й коли їм було з ними водитись? І які з ними води та переводи, коли в кожного своє лихо?.. У того жінка занедужала, той сам лежить в обложній; там син умирає, там дочка вже вмерла. Пішла на людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбільше - обкладки. Скілько від них дітвори перемерло! Оце зранку любе-миле бігає; дивись, в обід - розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на другий день і богові душу віддає… За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нічого, то навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі вити -чи то вони вмирущого чули, чи вили від голоду?.. Сум пішов по селу, страшний, нелюдський сум обняв його… Де вже було під той час Марині до людей або людям до Марини? Кожен сам себе знає, себе одного беріг. А прийшлося-таки так, що й про неї люди згадали! Та ще як! цілою громадою прийшли прохати!

Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді. Давні думки знов окрили їх голови, давні надії заворушилися в душах… А може. панич віддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що ті мудрі та розумні управителі тілько до шкоди та розору доводять, то, може, і відгукнеться на їх давне жадання…От і цього року - скілько то добра пропало? А через віщо? Через недогляд, через вигадки мудрих - дуже вже, бач, перемудрили… Що не кажи, а не панське діло біля землі ходити: і клопоту багато, та. й -утрати не мало. Саме краще: віддай людям та готові грошики бери.

Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись поміж собою.

- Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо - хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в його тілько й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай на тій, коли вже хіть є, його німець господарює, а цією нам поступиться. Наші батьки його батькові вірно служили, то невже ж він не зглянеться на наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати? - так гомоніли одрадяни поміж собою, гоноблячи надію в серці про оренду.

Ось одного дня опівдні хтось ще здалеку запримітив, що ридван котить в Одраду шестериком.

- То він, він! То його сам бог до нас засилає!-мовили одрадяни й виставилися в дві лави по вулиці.